Читати книгу - "Замок"

на свою палицю, наблизився до жінки в кріслі, мимоволі зауважив, що найвищий із усіх присутніх.

– Ясна річ, – сказав К. – До чого б вам гості. Але час від часу хтось буває потрібен. Наприклад, такий, як я, землемір.

– Цього я не знаю, – повільно сказав чоловік. – Якщо вас покликали, отже, ви потрібні. Це, напевно, виняток. Але ми, маленькі люди, дотримуємося правил, у цьому нам не можна дорікнути.

– Ні, ні, – сказав К. – Я мушу вам тільки подякувати. Вам і всім, хто тут живе. І несподівано для всіх К. різко повернувся і вмить опинився перед жінкою в кріслі. Вона подивилася на чужинця втомленими голубими очима, її прозора шовкова хустка сягала їй до середини чола, немовля спало на її грудях.

– Хто ти? – запитав К.

Вона відповіла презирливо, незрозуміло було тільки, кого більше стосувалося її презирство – самого К. чи її ж власної відповіді:

– Я служниця із Замку.

Це тривало лише одну мить, а потім справа та зліва від К. опинилися обидва чоловіки і мовчки, але силоміць, так ніби не існувало інших методів порозуміння, посунули його до дверей. Старий із незрозумілих причин раптом радісно заплескав у долоні. Білявка також несподівано засміялася, а разом із нею й діти.

Невдовзі К. стояв на вулиці, а чоловіки спостерігали за ним із порогу. Знову почав падати сніг, але все одно вулиця здалася йому трохи світлішою, ніж перед тим. Бородатий нетерпляче крикнув:

– Куди ви збираєтеся йти? Сюди – дорога до Замку,

туди – до Села.

На це К. не відповів, але звернувся до другого, який видався йому ввічливішим навіть попри свою зверхність:

– Хто ви? Кому я маю дякувати за перепочинок?

– Я чинбар Лаземан, – прозвучало у відповідь. – Але дякувати нікому не потрібно.

– Добре, – сказав К. – Можливо, ми ще побачимося.

– Не думаю, – сказав чоловік. Цієї миті бородань підняв руку і вигукнув:

– Доброго дня, Артуре, доброго дня, Єреміє!

К. озирнувся, отже, в цьому Селі таки можна зустріти людей на вулицях! З боку Замку наближалося двоє молодих хлопців середнього зросту, обидва тендітні, у вузькому одязі і дуже схожі один на одного. їхні обличчя були темно-смагляві, а гострі борідки такі чорні, що виділялися навіть на тлі цієї смаглявості. Зважаючи на стан дороги, вони йшли неймовірно швидко, ступаючи в такт худорлявими ногами.

– Що у вас? – крикнув бородань. Поспілкуватися з ними можна було лише криком, бо вони рухалися дуже швидко й не зупинялися.

– Справи! – крикнули вони у відповідь і посміхнулися. – Де?

– У заїзді.

– Я теж туди іду! – крикнув К. голосніше за всіх, він дуже хотів, щоб ці двоє взяли його з собою. Знайомство з ними не обіцяло нічого особливого, але вони, швидше за все, були непоганими і бадьорими супутниками. Та хлопці тільки кивнули у відповідь на слова К. і зникли з поля зору.

К. продовжував стояти і не мав ані найменшої охоти витягати ногу з-під снігу тільки для того, щоб відразу ж занурити її в іншу кучугуру. Чинбар та його товариш, задоволені, що вдалося остаточно витурити К., постійно озираючись, повільно прослизнули до хати крізь вузьку щілину напіввідчинених дверей. К. залишився сам у глибокому снігу. «Це була б непогана нагода для невеличкого розчарування, – подумав він, – якби я потрапив сюди випадково, а не свідомо».

Тут із лівого боку хати одчинилося віконце, зачиненим воно здавалося темно-синім, можливо, через блиск снігу, і було таким крихітним, що не вміщало навіть обличчя того, хто визирав назовні, а тільки очі, старечі карі очі.

– Він стоїть там. – К. почув тремтячий жіночий голос.

– Це землемір, – додав чоловічий.

Потім чоловік підійшов до вікна і запитав без неприязні, але тоном, що наголошував на необхідності дотримання порядку на вулиці перед його вікном:

– На кого ви чекаєте?

– На санчата, які мене заберуть, – сказав К.

– Сюди не приїдуть ніякі санчата, – заперечив чоловік. – Тут ніхто не їздить.

– Але ж це вулиця, яка веде до Замку, – наполягав К.

– Це не має значення, – незворушно повторив чоловік. – Тут ніхто не їздить.

Тоді обоє замовкли. Але чоловік напевно ще обмірковував щось, бо не зачиняв вікна, з якого виповзала пара.

– Погана дорога, – підказав йому К. Але той тільки буркнув:

– Саме так. Та за якусь мить додав:

– Якщо хочете, я відвезу вас на своїх санчатах.

– Зробіть це, будь ласка, – радісно погодився К. -

Скільки це коштуватиме?

– Ніскільки, – відповів чоловік.

К. дуже здивувався.

– Ви ж землемір, – пояснив чоловік, – і належите до Замку. Куди б ви хотіли їхати?

– До Замку, – швидко відповів К.

– Тоді я не поїду, – сказав чоловік.

– Але ж я належу до Замку, – повторив К. слова чоловіка.

– Можливо, – сказав той незворушно.

– Тоді відвезіть мене до заїзду, – попросив К.

– Добре, – погодився чоловік. – Зараз витягну сани.

Усе це справляло враження не так підкресленої ввічливості, як егоїстичного, наполегливого, зляканого, майже педантичного прагнення позбутися К. із вулиці перед своїм будинком.

Відчинилися ворота, і охляла конячка вивезла невеликі сани для легких вантажів, пласкі, зовсім без сидіння; слідом, накульгуючи, з'явився зігнутий, кволий, застуджений чоловік із червоним, запухлим, виснаженим і худорлявим обличчям, яке, закутане у вовняну хустину, виглядало ще меншим. Чоловік виглядав на геть хворого і вийшов надвір, мабуть, лише з метою відвезти геть непроханого гостя. На відповідне зауваження К. він лише махнув рукою. Від нього К. довідався тільки те, що він візник на ім'я Ґерштекер, а такі незручні сани взяв тому, що вони стояли найближче, а витягування якихось кращих забрало б надто багато часу.

– Сідайте, – сказав він і показав нагайкою на місце ззаду на санях.

– Я сяду біля вас, – сказав К.

– Я піду пішки, – сказав Ґерштекер.

– Чому? – запитав К.

– Я піду пішки, – повторив Ґерштекер і закашлявся так сильно, що аж захитався і змушений був міцно впертися ногами в сніг, а руками триматися за сани. К. мовчки сів на сани, кашель потроху заспокоївся, і вони поїхали.

Замок нагорі, до якого К. сьогодні мав намір потрапити, чомусь раптом почав здаватися дивовижно темним і знову віддалявся. І тут ніби на знак того, що це прощання лише тимчасове, радісно та окрилено зазвучав дзвін і примусив серце битися швидше принаймні на коротку мить, так, ніби йому загрожувало здійснення того, до чого воно несвідомо прагнуло, бо дзвін цей був