Читати книгу - "Пригоди Олівера Твіста"

class="p">Обличчя й руки Олівера були на той час очищені від верхнього шару бруду, наскільки це можливо за одне вмивання, і добросерда наглядачка привела хлопця до кімнати.

— Вклонися джентльменові, Олівере, — мовила місіс Менн.

Олівер вклонився чи то бідлові, що сидів на стільці, чи то трикутному капелюхові, що лежав на столі.

— Чи хочеш ти піти зі мною, Олівере? — велично спитав містер Бамбл.

Олівер мало не відповів, що ладен піти звідси з ким завгодно, але, звівши очі, побачив місіс Менн, яка стояла за стільцем бідла і, люто вирячившись, показувала йому кулак. Олівер відразу зрозумів натяк — кулак цей так часто залишав сліди на його тілі, що не міг не залишити глибоких слідів у його пам'яті.

— А вона піде зі мною? — спитав бідолашний Олівер.

— Ні, вона не може піти, — відповів містер Бамбл. — Але вона тебе часом навідуватиме.

Така перспектива аж ніяк не розрадила хлопця. Проте, хоч він був іще дуже малий, а здогадався прикинутись, буцімто йому страшенно не хочеться йти. Йому зовсім не важко було пустити сльозу: спогади про голод і знущання — добрі помічники в таких випадках. І Олівер захлипав цілком природно. Місіс Менн наділила його безліччю поцілунків і — цього Олівер потребував куди більше — шматком хліба з маслом, щоб у робітному домі не помітили, який він голодний.

Із скибкою хліба в руці і в коричневій парафіяльній шапочці Олівер пішов з містером Бамблом з осоружного дому, де безрадісні літа його дитинства жодного разу не були зігріті ласкавим словом чи тепліш поглядом. А проте він гірко заридав, коли хвіртка зачинилася за ним. Бо хоч які жалюгідні були малі товариші по нещастю, яких він залишав, — це були його єдині друзі. І почуття своєї самотності у великому безмежному світі вперше заповнило серце дитини.

Містер Бамбл ішов сягнистою ходою; малий Олівер, міцно вчепившись у його оздоблений золотим галуном рукав, підтюпцем дріботів поряд і що чверть милі запитував: «Ще далеко?» На ті запитання Бамбл відповідав коротко й різко, бо на той час благодушність, що її пробуджує в деяких людях суміш джину з водою, встигла вивітритися, і він знову став парафіяльним бідлом.

В робітному домі містер Бамбл залишив Олівера під наглядом якоїсь бабки, та не минуло й чверті години — хлопчик ледве встиг упоратися з другою скибкою хліба, — як бідл повернувся й оголосив, що зараз відбувається засідання ради й Олівер має негайно з'явитися перед її очі.

Не маючи ніякого уявлення про те, що воно за штука та рада, Олівер був приголомшений цим повідомленням і не знав, сміятися йому чи плакати. А втім, він не встиг обміркувати цього, бо містер Бамбл стукнув його раз ціпком по голові, щоб трохи розворушити, і раз по спині, щоб підбадьорити, і, звелівши йти слідом, завів його до великої побіленої кімнати, де навколо столу сиділо з десяток гладких джентльменів. На чільному місті, в кріслі, вищому за інші, сидів найгладкіший джентльмен із зовсім круглим червоним обличчям.

— Вклонися раді, — наказав Бамбл.

Олівер похапцем витер сльози, що набігли йому на очі, і, вважаючи, що та таємнича рада ховається під столом, вклонився столові.

— Як тебе звуть, хлопчику? — спитав джентльмен, що сидів у високому кріслі.

Така сила товстунів нагнала на Олівера страх, він затремтів, а тут іще бідл стукнув його ззаду ціпком, і в нього покотилися сльози. Не дивно, отже, що відповів він дуже тихо й затинаючись, і тоді джентльмен у білому жилеті обізвав його дурнем. Навряд чи це могло підбадьорити й заспокоїти Олівера.

— Слухай, хлопчику, — сказав джентльмен у високому кріслі. — Сподіваюся, тобі відомо, що ти сирота?

— А що це таке, сер? — спитав сердешний Олівер.

— От дурень! Я ж казав, що він дурень, — озвався джентльмен у білому жилеті.

— Цитьте! — урвав його джентльмен, котрий заговорив першим. — Тобі відомо, що в тебе нема ні батька, ні матері й що тебе зростила парафія?

— Відомо, сер, — відповів Олівер, гірко хлипаючи.

— Чого ти рюмсаєш? — спитав джентльмен у білому жилеті.

І справді, хіба не дивно? З якої такої причини цьому хлопчикові було рюмсати?

— Сподіваюсь, ти не забуваєш щовечора помолитися, — суворо докинув інший джентльмен, — і молишся, як належить християнинові, за всіх тих, хто тебе годує і піклується про тебе?

— Атож, сер, — промимрив хлопчик.

Джентльмен, що говорив останнім, навіть сам не здогадувався, наскільки він має рацію. Олівер і справді був би християнином, і напрочуд добрим християнином, якби молився за тих, хто його «годував» і про нього «піклувався». Але він не молився, бо молитися його ніхто не навчив.

— Так от, тебе взято сюди, щоб вивести в люди й навчити корисного ремесла, — сказав червонощокий джентльмен, що сидів у високому кріслі.

— Тому ти завтра ж із шостої ранку почнеш микати мички, — додав злостивий джентльмен у білому жилеті.

На подяку за те, що два обіцяні благодіяння були поєднані в такому нехитрому ділі, як микання мичок, Олівер, за наказом бідла, низько вклонився й був хутко припроваджений до великої кімнати, де, наплакавшись досхочу на грубому, твердому ліжку, заснув. Який чудовий доказ гуманності англійських законів! Вони дозволяють біднякам спати!

Сердешний Олівер! Він спав у щасливому забутті, не відаючи, що тим часом рада ухвалить рішення, яке найістотнішим чином вплине на його подальшу долю. Але таке рішення було ухвалене. І полягало воно ось у чому.

Члени ради були дуже мудрі, глибокодумні філософи, і коли вони придивилися ближче до робітного дому, то відразу виявили те, чого прості смертні нізащо не помітили б, а саме: бідним він подобається! Справді-бо, робітний дім став для них постійним місцем розваг; тут була безплатна їдальня, тут давали задарма сніданок, обід, чай і вечерю цілісінький рік; одне слово, то був рай із цегли й вапна, де щодень свято й ніякої роботи. «Ого! — із заклопотаним виглядом вигукнула рада. — Кому ж, як не нам, навести тут лад. Ми негайно покладемо цьому край!» Отже, рада ухвалила, щоб усім злидарям було надано на вибір дві можливості (бо, ясна річ, силувати ніхто нікого не хотів!): або повільно конати з голоду в робітному домі, або померти швидкою смертю поза його стінами. На виконання цієї ухвали було укладено угоду з водопровідною компанією на постачання водою в необмеженій кількості та з бакалійником — на регулярне постачання невеликої кількості вівсяного борошна; й відтоді мешканці робітного дому почали одержувати тричі на день по тарілці ріденької каші, двічі на тиждень — по цибулині її по неділях — півбулочки. Рада окремо подбала і