Читати книгу - "Смак свіжої малини"

відійшов. Шістдесят років життя не важливі, важливі оті кілька тижнів, і тільки тому, що вони випали наприкінці.

— Може, він тільки перед смертю зрозумів, що помилявся?

— Ево, його життя не стало б кращим лише тому, що за п'ять до дванадцятої він упав на коліна.

— Краще пізно, ніж ніколи, — визнала я. По кількох пивах я люблю зронити якусь глибоку сентенцію. — А тим часом цікаво, чому воно так є?

— Що? — відповіла питанням Йолька.

— Чому люди дивляться на кінцівку, а не на все вкупі? Бо уявіть собі подружжя. Щасливе. Чувак вірний як лебідь і раптом раз у житті скакає в гречку. Дістає інфаркт і конає в ліжку іншої. Що робить класична дружина? Дивиться на це крізь пальці?

— Еге ж, іще чого, — іронічно ствердила Евка.

— А тепер інша пара. Чувак не ночував удома і двох ночей. Не їздив із дружиною у відпустку. Не водив її ні в кіно, ні на забави. Утікав з іншими. Коротше, відсутній. І так прожив сімдесят років. Урешті його трапив інсульт, — параліч та інвалідний візок. Шаленства закінчилися. «Добре, що я вибрав тебе». «Яке щастя, що ти зосталася зі мною». А дружина? Крадькома втираючи сльозу, вона доходить висновку, що варто було чекати. Відчуваєте атмосферу? Вона півсторіччя мучилась — і щаслива.

— А ти воліла б, аби вона була нещаслива? — обізвалася звідкись із-за гальби Евка.

— Ясно, що ні. Тільки та, що мала й справді гарне життя, розпачає. Чому люди дивляться тільки на кінцівку?

— Є чимало причин, — Йолька вигідно відкинулася на кріслі. Зараз розпочнеться лекція. — Захисні механізми, які не припускають думки, що наші муки були непотрібними, а важке життя — безсенсовним. Ми можемо це спостерігати у випадку дружини Плейбоя. Поза тим, ефект контрасту, егоцентризм чи самозапрогнозоване пророцтво.

— Як у випадку пані Лебідь? — запитала я.

— Це можливо, зокрема, в поєднанні з депресією, — притакнула Йолька, — хоч, звісно, тут могли діяти й інші чинники.

— А мені здається, — втрутилась Евка, — що кінцівка така важлива саме тому, що стається в кінці. Ну чого ви смієтесь?

— Ми, та де? — запротестували ми. — Це в нас просто такий вираз обличчя, бо весна надходить.

— То вислухайте мене і виправте, якщо я не маю рації. Ми все життя переживаємо якісь чвари, миті щастя, маленькі й великі драми.

— Не без цього. — Йолька потягнулася по солону соломку.

— Припустімо, що ти щойно закохалася зі взаємністю. Відчуваєш легке ошелешення, ейфорію й таке інше. Тоді ти не думаєш про давні поразки й невдалі романи.

— Я думаю. Сказала б навіть, що переймаюся.

— Ти, Малино, будеш перейматися навіть у раю, — рокувала Йолька. — Мені здається, що в тебе невроз нав'язливого стану. Хоча не можна виключати маніакально-депресивного психозу.

— Я можу закінчити? — нагадала нам про себе Евка. — Тож коли ми щось переживаємо, то переживаємо саме це, а не старезні історії сторічної давності. Може, нам і сяйне якась думка, острах чи надія, але пережиття зостанеться пережиттям. «Я нещаслива зараз, — думає пані Лебідь, — і мене не обходить те, що було колись». «Я нарешті щаслива», — думає пані Плейбой, гладячи чоловіка по паралізованій нозі.

Евка на мить замовкла.

— Аж урешті, — загриміла вона, — одне з пережиттів стає тим останнім. Нас нічого більше не спіткає, принаймні тут, на землі. Може, тому ми й переоцінюємо його вартість. І, може, тому погоджуємось на те, щоб наше життя нагадувало холодний рідкий кисіль, за умови, що на самому вершечку того місива нас чекає маленька вишенька в шоколаді. І що, ми мусимо тішитись? Чи я не маю рації?

— На жаль, почасти маєш, — визнала Йолька.

— Чому «на жаль»?

— Бо твоя сентенція доводить, як небагато людей ладно визначити собі мету в житті. Вони животіють від однієї події до іншої. Пливуть як колоди, дозволяючи життю тягти їх за ногу. Не хочу вас пригнічувати, але ви робите ту ж помилку.

— А ти?

— Я, на відміну від вас, узяла кермо в свої руки. Визначила собі мету й простую до неї.

— Може, це тобі так тільки здається, а насправді ти пливеш разом із іншими колодами?

— Ево, я знаю, чого хочу, — боронилась Йолька. — А ви знаєте? Якщо ні, то ви змарнували черговий день.

21.03. Що це, власне, означає — змарнувати життя? Мушу побалакати з доктором Губкою. Відвідую його в середньому раз на місяць. Ми й далі працюємо над картиною мого випадку. Я розповідаю про себе, а Губка доповнює нарис і принагідно жонглює ліками.

Праця над картиною

Я з'явилася пунктуально через два дні після першого візиту. Ледве допленталася, так мене загальмувало. Першу таблетку ковтнула надвечір і спала до пів на другу дня. Непритомна, заповзла до лазнички. Скинула оком у дзеркало. Фе. А кажуть, що сон — це найліпша косметика.

— Губка явно не поцілив, — Евка глянула на мене поверх книжки, — скільки ти маєш ковтати того свинства?

— Три таблетки на день. Уранці я пропустила, то, може, в обід візьму дві?

— Може, я зразу викличу «швидку»?

— Без паніки. Це, певно, перша реакція. Організм не призвичаївся…

— Ти хочеш сказати, не узалежнився? Я пішла б до Губки по щось інше.

— Піду завтра, а нині спробую ще. Тільки раніш, аби не спати до другої.

Я взяла таблетку і збігала до крамниці. Очуняла, коли дійшла до каси. Поки розраховувалася, виявила, що не маю проїзного. А, дрібниці, поїду «на халяву». І трапила на контролера. Жодного стресу.

— Тридцять злотих штрафу плюс пакет із покупками, забутий у трамваї, — закінчила звітувати Евці. — Внесу це у кошт лікування. А тепер бай-бай, бо падаю з ніг.

* * *

На другий день я з'явилась у Губки.

— Доброго дня. Прошу сідати.

— Пане доктор, я була тут позавчора…

— Справді? — наставив він вуха. — У чому проблема?

— У тому, що я їм, наминаю, жеру.

— Ну і? — ті самі стомлені очі, що виглядають крізь пальці.

— Ну і одержала польдоксин, але він валить мене з ніг. Я непритомна, сплю по чотирнадцять годин. Оце прийшла по щось інше… Ви обіцяли, що ми будемо експериментувати.

Губка весь час кивав головою й казав, що апетит — це ледь чи вершечок айсберга… Я змовкнула. Губка зиркнув до моєї карточки.

— Гм. Порушення харчування, невроз нав'язливого стану, проблеми із засинанням, — поволі прочитав він. — Переймається. Це важливо. То чим ти так переймаєшся?

— Як я вже казала, усім. Непевним майбутнім. Минулим, яке неможливо змінити. Колись я боялася, що не вступлю до університету, а тепер боюся кожної сесії. Непокоюся про маму і про те, що вона непокоїться за