Читати книгу - "Танґо смерті"

його перед Великоднем вудили?

— Той-той, ви вже його смакували. Прецінь дала вам такий шмат — на півліктя, нє?

— Жиби аж на півліктя?

Але матуся вже її не слухала, а хутенько вбирала сукенку і шукала мешти, наостанок матінка насадила на голову перуку, з якою вона, виходячи на люди, не розлучалася ніколи. Та перука була така висока, що матінка в хаті мусила завше пильнуватися, аби не зачепити нею одвірок. Якось я сказав: «Мамцю, ну нащо вам така висока перука, таже вона скидається на бузькове гніздо», на що мамця відказала так: «Стуль си писк і дурно не пашталакай, при моєму куцому зрості я мушу або мешти на високих підборах носити, або високу перуку. Я вибрала друге». А потім ми бігли Клепаровом і мама кричала кудись у небеса:

— Голдо! Ґолдо! Ґолдо!

З вікна на протилежному бальконі висовувалася голова пані Ґолди в папільотках*:

— Шо ся стрєсло?*

— Біжім хутчіш до Шпрехера, там щойно якась хулєра скочила з даху на брук.

— А йой! Вже біжу!

За мить пані Голда, тримаючи за руку Йоська, мчить разом з ними, її голова й далі у папільотках, і вся вона розтеліпана, навіть різні капці на ногах — один червоний, а другий білий. Пробігаючи Городоцькою, мама верещала:

— Ріто! Ріто! Ріто!

А Ґолда на Браєрівській:

— Ядзю! Ядзю! Ядзю!

А коли з вікон висовувалися розпатлані голови Ядзі і Ріти, то мама і Ґолда повідомляли їм фантастичну новину про трафунок під Шпрехером, і за хвилю ми вже чули тупотіння їхніх ніг, та не тільки Ядзі і Ріти, але і Яська та Вольфа, бо як же без них, така-а подія: стрибок із хмарочоса Шпрехера без спадохрону*!

Не так давно там уже відбулося фантастичне видовище, коли до Львова прибув Людина-муха. То було 1929 року, всі газети писали про славетного акробата-линвоходця, який мав на ровері проїхати дахами кам'яниць від готелю Жоржа аж до площі Академічної, а простір поміж будівлями збирався пройти по линвах. Людей збіглося — тлуми і тлуми, і от, коли акробат пройшов по линві між двома наріжними будинками на початку Хорунщини*, а потім під бурхливі оплески глядачів зіскочив на дах кам'яниці, в партері якої містився славетний сніданковий покій* пані Теличкової*, то послизнувся і впав на брук, забившись на місці. Дах виявився мокрим після дощу. Але Львів не був би Львовом, якби після того не з'явилася вулична балада:

Приїхав ду Львова акрубата-муха,

Вліз на Теличкову і випустив духа.

Біля Шпрехера зібралося стільки роззяв, що не протовпишся, але мама притьмом розштовхала натовп ліктями, цідячи грізно крізь зуби: «Служба медична! Служба медична! Служба медична!» та волочачи мене за собою, а Ґолда, Ядзя і Ріта разом зі своїми пуцьвірінками не відставали від неї ані на крок, повторюючи ті ж чарівні слова, і незабаром уже все любенько бачили, як на долоні.

— Запізно, — зітхнула матінка, виймаючи канапку з торбинки, і мала рацію, бо тіло вже встигли накрити простирадлом, з-під якого тільки виднілося кілька тоненьких струмочків крові.

— Але коли трупа будуть забирати, то, може, простирадло знімуть? — з надією промовила пані Ядзя.

— Ніколи не знімають, — відказала моя мама тоном бувалого свідка безлічі самогубств. — Вони думають, що таким чином бережуть наші нерви. Але насправді мені було б куди спокійніше, якби я добре усе роздивилася.

— Ой, не кажіть, — зітхнула Ґолда. — Я аж вся затерпла.

— Шкода, що не маємо такого мосту, як у Нью-Йорку, — сказала Ріта, — там стрибають у воду мало не щодня.

— Бідна Полтва, — зітхнула матінка, — якби її не замурували, мали б і ми на шо ся подивити.

Поліціянти пильнували порядку і чекали, заки приїдуть санітари з моргу. Якийсь чоловік з капелюхом у руці та з глибокодумною міною задирав голову догори, мовби намагався зміряти висоту будинку, і не заспокоївся доти, доки якийсь шалапут-горобець не прикрасив його лисину грайливою хляпкою. Чоловік вилаявся, вийняв хустинку і став пуцувати лисину.

— Цікаво, то чоловік чи жінка, — поцікавилася матінка в якоїсь перекупки, що стояла поруч.

— Дівчина, — відповіла та і втерла рогом квітчастої хустини сухе око. — Така молода… Кажуть, через трагічне кохання.

— А йдіть! Ще й таке буває?

— Буває, буває. Зробив їй дитину, а сам чкурнув до війська.

— Я би му дала військо! — похитала головою матінка. — Ох, я би му дала! Я би поїхала до штабу, до самого військового міністра, до Пілсудського б дійшла, але би так не попустила. Шо нє, то нє.

— У нас таке неможливо, — сказала Ґолда, — у нас би такого всі відреклися.

Тим часом з'явилися санітари з ношами, увесь натовп враз напружився і посунув допереду, поліціянти розчепірили руки і закричали, що ніхто не сміє наближатися, але всі чекали, що санітари стягнуть простирадло. На жаль, марно, бо тіло занесли до авта разом із простирадлом, і тлум розчаровано й важко зітхнув.

А іншого разу ми з мамою самі стали очевидцями самогубства. Це було на Коперніка. Ми звернули увагу на якогось дивного чоловіка, що кілька разів у поспіху вибігав на балькон, зиркав додолу, зникав, зиркав і знову вибігав.

— Ой, ту щось муси бути, — сказала мамця.

І справді за хвилю той чоловік з'явився з сувоєм мотузки. Один кінець прив'язав до балюстради, а потім, насвистуючи, майстерно скрутив з мотузки петлю.

— Він буде вішатись? — запитав я.

— Здається. Але це не надто приємне видовище.

— Чому?

— Бо м'язи розслабляються і все, що в животі, вивалюється з нього зі страшним смородом.

Чоловік рухався дуже нервово, а при цьому мав такий бадьорий вигляд, ніби виграв у льотерею двісті злотих.

— Я б на його місці так не тішилася, — сказала мамця.

— А чому?

— Та тому, що той балькон на ладан дихає. Я то помешкання добре знаю — там жив колись пан фризієр* Помпка. Одного разу вся балюстрада йому на бальконі обвалилася. Ото він, аби вигідно продати помешкання, підрихтував балькон як-будь, а балюстраду зробили му з гіпсу. Там нема жодного металевого прута.

— Ой, то треба тому панові сказати, — щиро захвилювався я.

— Ну, спробуй. Хоча я таким фацетам* не йму віри. Йому поможи порадою, а він тебе потім обізве пулькатою ропухою.

— Прошу пана! — гукнув я, приклавши долоні до вуст. — Заждіть хвильку, не кваптеся. Тота балюстрада з гіпсу вас не витримає.

— Шо? Не пхай свого носа до чужого проса. Ти — міґлянц*!

— Мій син правду каже, — втрутилася і мамця. — Пан фризієр Помпка