Читати книгу - "Коханець леді Чатерлей"

у нього допитливо. — Ви не такий, правда?

Вона відчула: від нього йде такий могутній потяг, що мало не втратила рівновагу.

— О, ви цілком маєте рацію! — він сказав, відвертаючись, ховаючи очі, опускаючи погляд, з тією самою дивною незворушністю древньої раси, майже втраченою в нинішні часи.

І це наче спаралізувало Коні: вона відчула, що не може відокремити себе від нього.

Він подивився на неї глибоким поглядом, який усе бачить, усе запам'ятовує. Водночас щось із його грудей волало до неї так пронизливо, як нічний крик дитини, й досягало самої утроби.

— Дуже приємно, що ви думаєте про мене, — сказав він коротко.

— А чому мені про вас не думати? — видихнула вона.

Він засміявся з чудернацьким присвистом. — Ах, отак!.. Можна на хвилину взяти вашу руку? — він запитав несподівано, втупивши в неї погляд майже гіпнотичної сили й посилаючи де неї заклик, який бив просто в саму утробу.

Зачарована й задерев'яніла, вона глянула на нього, а він підійшов, став навколішки, міцно обхопивши руками її ноги, занурився обличчям в її коліна й завмер. Зачарованим, затьмареним поглядом вона здивовано дивилась вниз на його ніжну шию, відчуваючи, як його обличчя притискається до її стегон. Стривожена й розгублена, вона, однак, не змогла втриматися й м'яко, співчутливо поклала руку на його беззахисну шию, і він затремтів усім тілом.

Потім підвів на неї погляд з тим самим жахливим покликом глибоких, палаючих очей. Опиратися йому не було жодної змоги. У відповідь з її грудей до нього линуло незмірне величезне бажання — вона все, все повинна йому дати.

Він виявився цікавим і дуже ніжним коханцем, дуже ніжним по відношенню до жінки, тремтів безвладно і водночас був відстороненим, відчував кожен, кожен зовнішній звук.

Для неї все це не принесло нічого, окрім того, що вона віддалася йому. Нарешті він перестав тремтіти й лежав зовсім тихо, зовсім тихо. Тоді слабкими співчутливими пальцями вона погладила його голову, що лежала в неї на грудях.

Підвівшись, він поцілував їй обидві руки, тоді обидві ноги в замшевих кімнатних капцях, потім мовчки відійшов у кінець кімнати й стояв, повернувшись до неї спиною. Пару хвилин панувала мовчанка. Потім він обернувся й підійшов до неї знову, коли вона сіла на старе місце коло вогню.

— А тепер ви, мабуть, зненавидите мене! — сказав він якось тихо й приречено.

Вона швидко підвела на нього погляд.

— Чому? — запитала.

— З ними завжди так, — сказав він, потім спохопився: — Тобто… так буває з жінками.

— Це останнє, за що я вас можу зненавидіти, — ображено сказала вона.

— Знаю! Знаю! Так і має бути! Ви страшенно добрі до мене… — вигукнув він розпачливо.

Її здивувало, чому він у розпачі.

— Ви більше не сядете? — запитала вона. Він глянув на двері.

— Сер Кліфорд! — сказав він. — Він не буде… він не буде?..

Вона на мить замислилася.

— Можливо! — відповіла. І подивилася на нього. — Я не хочу, щоб Кліфорд знав… чи навіть підозрював. Це б завдало йому такого болю. Та я не думаю, що ми зробили щось погане, а ви?

— Погане? Боже правий, ні! Просто ви так безмежно ласкаві до мене… Мені важко це витримати.

Він відвернувся, й вона побачила, що зараз він заплаче.

— Але ж Кліфорду не треба знати, правда? — вона благала. — Це б завдало йому такого болю. А коли не знаєш, не підозрюєш, тоді нічого не болить.

— Від мене, — він сказав майже грубо, — від мене він нічого не дізнається! Побачите, нічого. Щоб я сам себе видавав! Ха-ха! — він глухо, цинічно засміявся з цієї думки.

Вона спостерігала за ним з подивом.

Він запитав:

— Можна поцілувати вашу руку й піти? Думаю поїхати в Шефілд, там поснідаю, якщо вдасться, й повернуся назад до чаю. Чи можна щось для вас зробити? Чи можна вірити, що ви мене не зненавиділи і не зненавидите в майбутньому? — він закінчив з безнадійною ноткою цинізму.

— Ні, я не відчуваю до вас ненависті, — відповіла вона. — Думаю, ви хороша людина.

— О! — вигукнув він несамовито. — Як добре, що ви сказали саме це, а не те, що любите мене! Це означає настільки більше… Тоді до полудня. Мені так багато треба обдумати до того часу. — Він покірно поцілував її в обидві руки й пішов.

— Цей молодик діє мені на нерви, — сказав Кліфорд за ланчем.

— Чому? — запитала Коні.

— Він такий жлоб під усім цим лоском… тільки й чекає, щоб похвалитися.

— Думаю, люди несправедливі до нього, — сказала Коні.

— Тебе це дивує? Ти, може, думаєш, що він живе для того, щоб творити добрі діла?

— Думаю, в ньому є якась щедрість.

— До кого?

— Точно не знаю.

— Звичайно, не знаєш. Боюсь, ти плутаєш безпринципність із щедрістю.

Коні замислилася. Плутала? Можливо. Однак для неї безпринципність Майкаліса таїла якісь чари. Він ішов до кінця там, де Кліфорд ступав пару несміливих кроків. Він по-своєму завоював світ, а саме цього прагнув Кліфорд. Шляхи й засоби?.. Хіба ті, що ними користався Майкаліс, ниці ті за Кліфордові? Хіба те, як нещасний аутсайдер проштовхувався, ліз уперед, торуючи шлях власним тілом, прослизав чорним ходом, чимось гірше за те, як рекламує свою винятковість Кліфорд? Тисячі засапаних псів, висолопивши язики, гналися за продажною богинею успіху. І з-поміж них справжнім псом був той, хто схопив її першим, якщо прагнеш успіху! Отож Майкаліс міг ходити з гордо задертим хвостом.

Найдивніше, що він не робив цього. Він повернувся назад саме до чаю з великим оберемком фіалок та лілій і з тим самим виразом дворняги. Коні іноді думала, чи це часом не своєрідна маска для обеззброєння неприязні — надто міцно вона пристала до його обличчя. Чи й справді він такий сумний пес?

Весь вечір він зберігав понурий вигляд сумного пса, однак Кліфорд відчував за цим внутрішнє зухвальство. Коні цього не відчувала, мабуть, тому, що воно не спрямовувалося проти жінок, а тільки проти чоловіків з їхньою самовпевненістю та погордою. Саме незнищенна внутрішня зухвалість цього дохляка так настроювала проти нього чоловіків. Одна його присутність була викликом для світського мужчини, хоч як би він ховався за свої нібито добрі манери.

Коні закохалася в нього, та спромоглася всидіти за вишиванням і дати чоловікам порозмовляти, не виказуючи себе. Що ж до Майкаліса, то він поводився бездоганно — був тим самим меланхолійним, уважним, відчуженим молодиком, як і в попередній вечір, безмежно далеким від своїх господарів, лаконічно підігруючи їм саме до необхідної міри, ні на мить до них не наближаючись. Коні здалося, що він, мабуть, забув про ранок. Він