Читати книгу - "Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга)"

через кілька хвилин увійшов з водою на підносі, кваскуватий запах у кімнаті і змучені очі Наталі сказали йому, що вона знову рвала. Напилася води, прополіскуючи незамітно нею рот. Лежала спокійно, як нерухомий предмет. Після вибуху енергії наступила реакція — повна апатія.

— Сидоре, як мене не стане, то не відпускай Славка від себе… Вона заклює його… Бідна моя дитина.

— Не говори дурниць, мамцю. В тебе просто нерви. Може, все ж таки поїдемо до лікаря. Міг би і Філько оглянути тебе.

Схопила його за руку, стиснула сильно і примусила заглянути собі у вічі:

— Дорогий мій, я боюся лікаря. Боюся… почути правду. Не гнівайся, Сидоре, що зіпсую тобі настрій, але якби що до чого, то пам'ятай, коханий, що я не хочу лежати серед мужиків. Лише у Львові на Личаківському. У родинній гробниці Альфреда Річинського.

— Я ж просив тебе, мамцю, бути розсудливою і не говорити дурниць. Ти, певно, й уночі погано спала. Хай Славко побуде біля тебе, а я поїду у Наше.

— По лікаря? — жах зробив її очі непритомними.

— Не лякайся, дорога. Без твоєї згоди лікар не переступить порога нашого дому. Не по лікаря, хоч, може, і пораджуся у Філька, але не це головне. Мені треба до староства. Дай я поцілую тебе в чолко, — ледь черкнув губами чола, потім руки. Вийшов навшпиньках з кімнати, хоч дружина не збиралася засинати.

О господи, якщо воля твоя, щоб забрати її в мене, то не зволікай. Не продовжуй мук їй і нам. Гуманність лікаря стає варварством там, де безнадійно хвору людину у муках підтримують всілякими способами при житті! Що за антигуманістична етика, на яку так полюбляють зсилатися панове ескулапи! Найвища гуманність — спокій людині, хоч би за ціну вічного…

Минаючи передпокій, заглянув мигцем у дзеркало. І знову сатана виріс йому з-за плеча: «А ти ще нічого собі, Сидорку. Не буде тобі відбою від молодиць, як господь покличуть їмосць до себе…»

— Тьфу, — сплюнув з щирою огидою.

Сатана відбіг від нього, ніби від свяченої води, закрутив хвоста бубликом і знову скочив йому на плече, щоб шепнути до вуха: «А преосвященний довго не потягнуть. У них склероз мозку. Один інсульт — і по них. А чия ж серед безженних чи повдовілих священиків більш відповідна кандидатура, Сидорку, як не твоя? Як то: «Бог дав, бог узяв». А що, коли переставити слова? То як вийде? «Бог узяв, бог дав». А врешті кому, як не потомкові Ілаковичів, українських вельмож, що во врем'я люте не покинули української церкви і не перейшли на латинський обряд, належала б ця висока честь».

На хвилину, яка була чи не була, уявив собі єпископську митру на своїй голові. О, не посоромив би високого свячення!

Що ж, жінка за єпископську митру? Згода.

«Щезни та пропади!» — отець Ілакович сотворив у повітрі хреста і вийшов на веранду гукнути на сина.

Голова йому закрутилася так, що мусив схопитися за поруччя.

У старостві на посаді референта від справ політичних працював колишній товариш Ілаковича ще з гімназії Евзебій Квасниця. Батько його, податковий службовець, був з поцтивих[13] русинів, а мама — польська шовіністка, так що вже в осьмому класі Зибцьо підписувався «Квасьніцкі». Шляхи їхні розійшлися після закінчення гімназії. Не бачилися вони близько тридцяти років, коли три роки тому Квасницького призначено референтом від справ політичних при нашівському старостві.

Ясна річ, обидва панове спершу не впізнали один одного, а згодом, переконавшись взаємно в тому, що вони є власне вони, тактовно врахували дію часу і заговорили на «ви». Тим самим при першій зустрічі був визначений характер їх взаємовідносин: чемно, але здалека. Проте скоро обидва вони, хоч і кожний по-своєму, зрозуміли, що з минулим не так легко розквитуватись. Не змогли стати собі заново зовсім чужими. Розуміли, що від тих давніх залишилося їм право на деяку інтимність, яке вони поки що тримали в запасі, лише зрідка або дуже скупо користуючись ним.

Для Ілаковича Зибцьо був своєю людиною у старостві. Отець Сидір не робив секрету з того, що референт від справ політичних у старостві — його колишній товариш по гімназії. Це дозволяло йому заходити до кабінету Квасниці без того, щоб стягати на себе будь-яке негарне підозріння. Для Ілаковича Квасниця, чи то пак Квасьніцкі, був першоджерелом всяких політичних концепцій урядового табору.

— А, прошу, прошу, заходьте, отче каноніку. Чим можу служити? Чому завдячую візит шановного ксьондза?

Цікаво, що обидва панове колись у юності були однакові ростом і статурою. Тепер Зибцьо розтовстів і, розплившись вшир, наче змалів, а Ілакович зберіг давню свою стрункість і підтягнутість.

Ілакович не був настроєний для жарту.

— Мені треба з вами серйозно поговорити.

— Що трапилося знову? — відразу змінив тон і поставу референт.

— Для вас нічого нового, — витягнув Ілакович з бічної кишені ряси зім'ятий перший номер «Волі Покуття». — Ви, думаю, читали…

— Аякже ж. Я ж візував.

— І дозволили, пропустили таку наклепницьку статтю на католицьку церкву? Ви — католик і політичний діяч?

Зибцьо весь час притакливо кивав головою. Погоджувався з отцем Сидором чи кепкував собі з нього?

— Я чекаю вияснення, а ви притакуєте мені. Як це розуміти?

Зибцьо почастував гостя цигаркою.

— Ах, коханий мій ксьондзе каноніку. Пригадує собі ксьондз, як у сьомому, а може, в шостому класі я не вмів зробити вправи на турніку, а Сидорко Ілакович виконував її блискуче? Як я, пся крев, завидував тобі тоді! А учитель гімнастики ще підлив оливи до вогню: «Бери приклад, учись в Ілаковича».

— Що ви хочете тепер цим сказати?

— Хочу повторити слова покійного нашого вчителя, тільки у переставленому порядку: «Сидорку, вчися у Зибця».

— Я перепрошую, але я не зовсім розумію цієї… алегорії. Я все ще про статтю в цій газеті. Ви ж знаєте: «Верба флягунт, скріпта манент»[14]. Ви краще від мене знаєте, які тепер напружені відносини між українцями і поляками… На жаль, усі спроби доброї волі до примирення, всі концепції згоди і порозуміння лопнули. І католицька віра — це єдиний сьогодні мостик, що може злучити наші народи. Тому підривати той мостик, я вважаю, — це каригідна, антидержавна, коли хочете, робота. Не міститься мені в голові, пане референте, як ви могли пропустити такий пасквіль на католицьку церкву, яка становить муровану опору всієї держави, — я не знаю, як це розцінювати… Я просто зовсім нічого не розумію.

Квасьніцкі далі притакував головою за кожною фразою Ілаковича.

— Найперше, Сидорку, ти помиляєшся, друзяко, прошу пробачення за фамільярність.