Читати книгу - "Лексикон таємних знань"

більше, ніж навіть можливо, входячи на все складніші перехрестя цієї загальновизнаної гри - потім мусить статися так, що двом десь, колись не роз минутися, вони відкриваються один одному, це для них таке щастя, яке нестерпно діє на всіх, хто його підглядає, вони викриваються і викривають інших, найнесміливіших - починають влаштовувати свої місця, і з часом це більше скидається на спільнобудівничу толоку, врешті стирається семантика цвинтаря; вони переносять сюди свої звички, перебираються самі, виплекують вперше якусь власну нішу, достосовуючись лише власних смаків - з’являється все більше способів комунікації, - але вони все ж деструкту ровані як особистості, на кожному тягар звичок, котрі донедавна були імітацією сенсу, вони позбавлені досвіду, який би виходив за межі власного переживання порожності (переживання власної порожності), вони не встигли за розвитком термінології і номінації, їм важливо мислити словами і поняттями, їх почуття значно перевищують можливості вияву тих почуттів - хтось доходить, що треба стати камерним оркестром - роздають інструменти за порядком, як мають сидіти в оркестрі, а сидять за схемою розміщення ділянок - міняючись ділянками (з’явились певні сталі пари, товариства, для яких питання безпосеред нього сусідства принципово важливе), міняються інстру ментами, то не шкодить, бо спочатку ніхто не вміє грати ні на чому - тепер їхнім головним заняттям стали безперервні репетиції траурних маршів - вони достатньо випорожнені і достатньо спраглі чогось ліпшого, щоб досить скоро опанувати дилетантським володінням інструментами (вра ховуючи навіть всі обміни ними) - певний час марші вдо вольняли їх, але незабаром того виявилося замало - серед них є один невдахакомпозитор, який, власне, і керує оркест ром, вишколює музикантів - йому доручають написати щось відповідне - для композитора це перша справжня подія, перша нагода стати справжнім композитором, він довго і вимучливо намагається компонувати - але світ цвинтаря ефемерний, композитор добрий і витончений, а талант його примарний - проте він приніс ноти - це Моцарт, симфонія, переписана композитором від руки у бібліотеці, з партіями лиш тими, які є у їхньому оркестрі - музика всім дуже сподобалася, всі без великих зусиль повивчали свої партії, та спільне виконання огидне, кожному бракує легкості, розкутості, вміння прислухатися до інтонацій, кожному бракує свободи.

Млинарський вирішив, що роман буде без конкретних часових рамок і без надто означених характеристик часо вого відтинку. Навіть генеза подій має бути розмита в часі. Не буде жодних побутових штрихів, які могли б належати лише якомусь конкретному десятиліттю. І ніяких стилістич них ознак письма, які б натякали на десятиліття перекон ливіше, ніж зазначення року. Ніяких чітких і детальних психологічних характеристик поза вчинками героїв. І логіка розвою роману буде логікою невідступності подальшого поступа на ґрунті вдіяних попередніх - наступні детермі новані попередніми лиш так, що попередні перегороджують і перегороджують шляхи вибору, просто заповнюють вільні ходи. Ця ірраціональна логіка - логіка доступної можли вості. Він буде любити цю слабкість своїх персонажів. Він буде обривати лінії, щоб вертатися до них через певний час так, щоб цей час проминув, у лініях будуть перепади, нерів ності і прогалини, за якими не вслідкувати, в яких могло статися будьщо. Він буде мало знати про своїх героїв, йому доведеться доповнювати незнане надуманим. Вони ж мусять говорити самі до себе. Він запустить у текст кілька мікроскопічних вірусів, які, скориставшись непередба чуваними можливостями його тексту, вихоплять їх з тексту і розмножаться, розпроструться на них у невідомо що вже поза текстом.

Млинарський придумав навіть дуже елеґантне закінчен ня роману. Він введе себе самого в текст, зробиться одним із власників ділянок, одним з музикантів оркестру. Він залишиться собою зі всіма своїми намаганнями описати цю ж історію, сам роман буде тоді розповіддю автора про писан ня ним роману про події, рівноцінним учасником яких він був. А в самому кінці викриється вже як авторспостерігач, власне справжній Млинарський. Це, звичайно, вірус спря мований. І вірус дуже цікавий, котрий зможе порізному перекидати бачення - з - роману, бачення - у - роман, бачення - в - романі.

Десь тоді у безконечному трактаті Млинарського з’яви лися перші роздуми про рекомбінацію. А того дня, коли на подвір’ї (за щоденниковими записами) дощ почався каштанами і кинені на землю хризантеми почали в’янути від нижніх пелюсток, Маркус уже писав: «Головною ознакою всіх комбінацій є їхня необмеженість. Класифі каційні реєстри компонентів певної комбінації, як і виді лення самої комбінації, є умовними. Комбінації - відкриті системи, в які можна ввести будьякі прилеглі елементи аж до безмежності. Все може бути зведено до одної комбінації».

Млинарський зовсім не бентежився невпорядкованістю своїх фраз. Він з радістю давав можливість напіввипад ковим, напіввиваженим словосполученням втягнути в текст несподівані і непередбачені мотиви, асоціації, уламки близьких побудов. Таким чином, фрази нагадували Марку сові кола на воді від впущеного каменя. Лиш в уяві Млинар ського плівка візії проектувалася у зворотному порядку - круги збігалися від периферії до центру, все густіші і щільніші, аж поки зпід води не виривався камінь, вихоп люючи з собою цілу сферу, виходячи на плавну траєкторію, розгублюючи ореол вологи, очевидно висихаючи. В цьому місці Маркус обривав візію, щоб допустити множинність останньої стадії траєкторії.

Тим більше був шокований Маркус Млинарський ходом самочинних рекомбінацій, якими тим часом кишів приду маний роман. Дивні зміни в задумі Млинарський зауважив раз, потім ще і ще, а згодом мусив визнати, що всі його варіанти виявилися летальними (вони не спроможні були навіть вирафінуватися), натомість задомінувала однаєдина лінія, яка була не виразом мимоволі, а результатом неконтрольованих перекомбінацій окремих фраґментів, фраз, ескізів, реплік, рис… Маркус погодився пройти всіма ходами її логіки.

А та трималася на одній догмі: мешканці Некрополя не можуть бути поховані на своїх місцях, Некрополь не повинен стати цвинтарем. Отже, їх треба всіх разом забрати з міста і вбити. Це майже неможливо, бо вони не покидали міста. І поодинці мало не від дитинства. Залишається повітряна куля. (Це дуже важливий поворот. Аж тут, заходячи на поворот раз за разом і вертаючись на його початок, Млинарський переконався в тому, що врешті привело його до остаточного «Некрополя». Остаточний «Некрополь», правда, відбувся значно пізніше, а наразі Маркус зрозумів, що таке фатум, випадковість, відносність і все, пов’язане з цим.

Місце з трактату: «Суттю як фатуму, так і випадку є одне і те ж - нагромадження послідовностей рекомбінацій, викликаних самим рекомбінантним процесом. І це є невід творністю…»).

Саме такою невідтворністю виявилась куля, монґольф’єр. Вони летіли вже вдруге. Перший раз