Читати книгу - "Волинь"

зовсім не те, що хотів, бо ж знають усі, що Матвій ані не п'є, ані не курить…

— Ні, цього не вживаю… — і відмахнув рукою.

— Щасливий ви, Матвію, чоловік. Те куриво, то марнотратство. Пачка «коришків» отої от поганої «рибки» три копійки, а тут сюди-туди й нема.

Скрутив цигарку, викресав огню кресалом крем'яним з вареною губкою і закурив. Хведот дивиться з печі, заздрить та дивується. Він хотів би, щоб і йому з рота й з носа (особливо з носа) куривсь димок.

— Так як то ото кажете? — ніби ненароком згадавши щось, питає Григорчук. — Не вдержитесь? А то ж чому? Садок же ж ваш…

— Що ж, знаєте, по тому садку, коли діти ростуть і потребують грунту. Що вони з тим садком почнуть? Землі ж, ви знаєте, все меншає і меншає у нашій околиці, а людиська множаться. Ось гляньте ви на цю Лебедщину. Ще п'ять років назад… Один ліс та ліс… А що тепер? Там он Мартин засів. А Трихонові сини, як підростуть, то де дінуться? Куди підуть? Сюди? Має ось тут, у мене під вікном, дві з половиною десятини і вже одного примостить. І вже матимемо сусіда. Ну, а скажіть? Де тої землі діти наших дітей візьмуть? Ще, скажете, клапоть того Застав'я є… Що, знаєте, по тім… Я думаю…

— Воно так-то так… — перебиває Григорчук. — Та що подіяти? От ми лебедці… Мусіли ж ми викупити панську землю.

— Та я нічого не кажу…

— Чекайте-но… Бо не хватає справді місця. На днях якось… Не пам'ятаю… Позавчора, чи то в четвер, вилічували ми з сусідом, Хвещиним Паньком, скільки у нашому селі є повних грунтів. І що ви думаєте? З сорока наших господарів щось трьох чи чотирьох мають. А то вся решта отак: вісім, сім, шість, п'ять… а найбільше по дві, по дві з половиною десятини… А не купиш, не матимеш. Купляй, поки купляється і що купляється. То-то, — і чвиркнув крізь зуби просто на долівку.

— Ех, — каже Матвій. — Вам трапилась дурничка — отой ліс та млин. Той один ліс виплатить весь маєток. А млин. Скільки платить вам Волько оренди?..

— Двісті на рік… Але хіба від нього видереш ті гроші разом? Отак тоді тицьне, тоді тицьне… І чорт тим грошам знає лік… Ще коли б то не був млин громадський. Волько під'юджує кращих господарів, щоб вони не впоминалися оренди, а решта, знаєте… Що їм на тому вигорить?.. Плюне та й піде…

— Но. З цим можна порадити. Я не йму віри, щоб один жидок водив за ніс цілу громаду. Ви тільки до нього візьміться. Двісті рублів щороку дасть громаді десятину поля.

Григорчук викурив цигарку, кинув її на долівку і, трохи підвівшись, розтоптав її чоботом. Після цього сплюнув.

— Думаєте? По правді сказати, нема сьогодні за двісті рублів десятини. Але не в тім біда. Двісті рублів завше пригодиться. Але оце Волько задумав перебудувати млин. Вставляє замість коліс турбіну і нові вальці. Поки що дамо йому спокій, а після таки візьмемось… Він то вже побалакує зо старостою про купівлю того млина. Видно, корисний він йому, хоч завше лементує, що нічого з нього не має. Я то, по правді признатися, нічого б не мав проти, щоб його продати, бо що з ним при такому, як у нас, ладі почнеш. Громада, що череда овечок. Немає в ній пастуха, то, звісно, який вже там лад. Страшить мене тільки те, що Волько виманить той млин майже задурно, а друге, що грішми покористується лише дехто… Ну, от і подивіться… Моя дурна голова не раз міркує: чому б то, думаєш, та не могла сама громада тримати той млин? Це ж вигода своя. Самі собі й за молоття платили б і став, і стависько, і гуску є де вигнати… Є й вальці, і питель, два разовики, круподерня, валюша на сукно. Все, одним словом… Хай би, думаю, вже не знаю, який був той млин, то на одного мельника та помічника вистачило б… І поправити при потребі можна було б… А то… Я вже рукою на все махнув. Бачив я, що робилось минулого року на сходці… Крику, гамору наробили, але хіба що-небудь вирішили? Де там. Кричали, дерли роти і розійшлись так на чорт-матері…

Григорчук із серцем сплюнув і засовався на лаві. Очі його загорілись, але рівновагу свою мужицьку і необхідну стриманість та діловитість розмови не тратив…

— Трудно, знаєте, сьогодні чесну людину знайти… — продовжує. — Дуже тяжко, хай йому частець. Волько, звичайно, пускає дим у вічі мужикам, і хто б то повірив, що отакий млин та не міг виробити тих двісті карбованців оренди? Але він, коли почне лементувати, та коли почне… і клянеться, і божиться… Ну, а мужик що? Плюне та й думає — чорт тебе бере, хай тебе нечиста сила слухає… і пішов собі додому. Ми викупили маєток — сто двадцять десятин, і всунули за нього двадцять чотири тисячі карбованців. Суму цю ми вичавили зо своїх власних животів та мозолів і животів наших дітей. Казали, за ліс виберемо. Млин он які «доходи» дасть… А тепер піди його, пошукай ті доходи. Так само і з лісом. За десять тисяч такий ліс продали… Та це ж треба… (Григорчук знов поліз до кишені за кисетом з «рибкою»). Я не знаю… Це треба найдурніших людей на світі. Але що ви зробите?.. Скільки то наші главарі попоїздили до острозьких Таксарів, щоб таки умудритись таку соснину, кажуть, двадцять п'ять тисяч дерев без дубини, отако за марно віддати… Тьху!.. і, помовчавши, ладить кресало з губкою та додає:

— Ну, Таксар то вижене грошиська. Що вижене, то вже вижене…

Саме увійшов Василь. Він щойно пригнав корови, поприв'язував їх до ясел ланцюгами і прийшов оце до хати. Григорчук поздоровив його як дорослого, «дайбоздоров'я», і подав навіть руку. Матвій при цій нагоді заявив, що це його найстарший і що він уже «у третю групу» ходить. Ось по тижневі і наука розпочнеться… Кепсько буде, та прийдеться обходитись. От худоба… Як його, не знаю… того…

— Ви маєте ще ту вигоду, що хоч є куди худобину вигнати, — сказав Григорчук.

— Воно то так. Особливо з весни та восени. В літі так само не дуже… Ні, ні… Тепер вже не дуже то, як бувало. Скрізь око дозорливе, і навіть на зрубах вже не так, як колись… Навесні та восени у верболозах та болотах… Але оце на днях мало-мало не