Читати книгу - "Світла і тіні ОУН"

і не витворила системи домашнього, нелегального шкільництва, проте дала великий політично-виховний ефект. Населення було зрушене до боротьби за свої права і проти ворога створено було ще один фронт боротьби на болючому і з національного погляду важливому відтинку.

Перебільшені надії

Хоч уже шкільна акція виявила, що ОУН ставить собі тактичні завдання, яких вона в даний час не в силі цілком здійснити, проте скоре піднесення революційних настроїв у громадянстві, головним чином на селі (в якому український елемент був найсильніший і де тиск ворожої адміністрації був з природи речі найслабший), збудив у кадрах організації оптимістичні настрої.

Керівні кола ОУН побачили в можливостях масових акцій необчисленні перспективи, і ставка на ці акції заступила панівні за часів УВО демонстративно-саботажеві виступи самого тільки підпільного апарату. Вершком акцій в стилі УВО були напади на державні каси з метою «експропріяції» державного майна. Слово «експропріяція» вживалося на означення поняття «вивласнення» грошей, які ворожа влада посідає, але які насправді належать українському народові. Податки, — така була мотивація цих «експропріацій», — збирані ворожою адміністрацією, йдуть пригнітаючою мірою на користь польської корінної території, а ті грошеві засоби, які на українських землях залишаються, служать головно для втримання ворожого апарату панування — поліції, війська, адміністрації. Державні інвестиції в Західній Україні (будова доріг, шпиталів тощо) були мінімальні, і в обличчі цього українське підпілля має моральне право відібрати від польської адміністрації частину гроша, зложеного українським населенням у формі податків, і зужити його для добра української справи.

Цими збройними «експропріяціями» українське підпілля (УВО, а в початках також ОУН) наслідувало зрештою поступування Польської Військової Організації, яка перед першою світовою війною під кермою Пілсудського, що був тепер фактичним диктатором польської держави, «експропріювала» тодішні царські державні каси.

Якщо з морального погляду ці «експропріяції» були з українського боку обґрунтовані, проте з політичного боку вони виявилися не дуже доцільними, оскільки вони часто коштували великих, своїх і чужих, до того випадкових, жертв. Але не тільки порівняно великі людські втрати і велика можливість невдачі робили вартість цих виступів проблематичною. Хоч вони викликали велике враження серед загалу, проте не втягали цей загал до безпосередньої боротьби, а це було для ОУН найважливішим і вирішальним моментом. Шляхом бойових дій самого підпільного апарату годі було досягти зреволюціонізування мас, які, самозрозуміло, співчували цим діям, раділи успіхами і боліли невдачами, проте поза тим обмежувалися ролею пасивного глядача.

Всі ці моменти вплинули на те, що чисто технічно-революційні виступи цього роду в період діяльности ОУН ставали все рідшими і вкінці були зовсім залишені. Замість них переднє місце зайняли масові акції.

Попри шкільну акцію, Краева Екзекутива ОУН заплянувала і Краєва Конференція ОУН схвалила[1] дальше посилення масових революційних виступів, насамперед скріплення бойкоту державних монополів і відновлення та поглиблення шкільної акції. Далі були запляновані нові акції, наприклад, бойкот польського державного суду і т. д. Крім цього, далі масово йшли летючки, практиковано биття у дзвони, вивішування прапорів, роблено революційні написи по стінах і парканах тощо.

Всі ці масові революційні дії мали чергуватися, одні мали йти за другими. Послаблення боротьби на одному відтинку мало бути заступлене посиленням на другому. Головне значення всієї визвольно-революційної концепції лежало в тому, щоб до цих революційних виступів втягнути якнайширші кола населення, щоб їх робило не тільки само підпілля, але весь народ. У висліді мали виростати все нові і нові фронти всенародної боротьби, яких ворог уже не був би в силі опанувати.

Вивершенням цього систематичного революціонізування мас мала бути організація неплачення державних податків і саботаж військової служби українською молоддю. Це вже був би етап загального революційного зриву, на якому стаціоновані на українській землі вояки українського походження захопили б, разом з повстанцями, військові об'єкти та важливі публічні будинки і в цей спосіб звільнили українські землі від чужого панування.

Такий загальний зрив видавався тодішній молоді тим більш можливим, що — за її розрахунком — воля ворожої адміністрації і чужого громадянства далі поневолювати кількамільйонову вітку української нації цими масовими акціями мала б бути послаблена. Серед керівних кіл ОУН було припущення, що ще до остаточного зриву польський народ психологічно відмовиться від панування над українськими землями, що він буде мати досить цих клопотів, неспокоїв, безупинної боротьби на всіх відтинках життя і що українська революційна стихія просто заллє польську адміністрацію.

Теорія т. зв. «перманентної революції»

Всі вище з'ясовані пляни, в яких тверезий підхід у дивний спосіб змішувався (оцінюючи справу з перспективи часу) з окриленими молодістю душевними бажаннями, оформились у т. зв. теорії «перманентної революції», в яку твердо і фанатично вірили її творці та визнавці, здебільша мешканці Академічного Дому у Львові.

Серед безконечних політичних дискусій, які, до речі, багатьом не дозволили закінчити студії, скристалізувалася там ця теорія, і вона впродовж декількох років кріпила тодішню провідну групу вірою в неухильну остаточну перемогу керованої нею революції. Теорія ця була, з одного боку, заякорена в реальній дійсності, з другого, далеко вибігала в майбутнє, прихід якого однозначно, хоч досить мряковинно, вирішувала.

Візія зреволюціонізованих мас, які на всіх ділянках життя творять пасивний й активний спротив чужому пануванню і які йдуть, не зважаючи на жертви, до щораз більших перемог, надавала всій діяльності молодечої ОУН чару великого, героїчного здвигу, який остаточно і невідхильно доведе до повного успіху, до перемоги, до тріюмфу.

Безперечно, будуть падати жертви і з-поміж кадрів ОУН, будуть арештовані і винищувані провідники революції, — так проповідували прихильники згаданої теорії. Але на їх місці виростатимуть все нові і нові керманичі революції і вестимуть народ вказаним шляхом до боротьби і перемоги. Репресії ворога будуть посилюватися, але вони ще більше скріплятимуть революційні настрої і викличуть ще гостріші революційні виступи і т. д., і ніщо не буде в силі спинити успіху ОУН і української національної революції на західньоукраїнських землях.

Це була візія майже автоматичної, хоч криваво окупленої, перемоги і вона давала велику динаміку організаційним кадрам. Віра в грядучу успішну революцію і виразна (як тоді здавалося провідним людям) перспектива розвитку подій переходила у фанатизм, супроти якого ніби ніщо не в силі встояти. Багато членів глибоко вірило, що вони найшли чародійну формулу визволення і що в цій формулі, тобто у згаданій теорії перманентної революції, міститься вся політична мудрість нашого часу.

Типовою для цієї постави була аргументація одного з видатніших людей з Академічного Дому, людини дуже шляхетної, великого патріота, відданого організатора визвольної боротьби проти польського, німецького і російського імперіялізму, що перейшов муки польських та