Читати книгу - "Корпорація ідіотів"

перевагу товариству своїх подруг та модних журналів — утім, я сприймав це дуже спокійно, бували часи, що я радів можливості подорожувати наодинці з собою. До чого він це веде? — спитаєте ви. Будьте терплячими, і вам воздасться. Отже, на цьому дні народження, який святкували саме так, як уміють святкувати на Русі люди, котрі ретельно рахують не тільки свої гроші, ще й чужа грошва не дає їм спокою, на кораблі, я здибав другий привід пишатися собою.

Справа полягала в тому, що на пароплав були запрошені найсучасніші (мабуть, від слова «сука», бо більшість із них були бабами та, перепрошую, — рідкісними стервами) естрадні митці. Це така російська мода: три обов’язкові компоненти будь-якого пристойного дня народження: цигани, ведмеді й естрадні співаки. Питва там було також досхочу. А вони вміли пити, ці естрадні баби, ще б пак! Якісне питво, ще й на дурняк, змушує наш шлунок вміщувати в себе все більше й більше літрів. Мені здається, що я вже розповідав, який я нівроку, хоча про таке зайвий раз шкода мовчати. Поталанило мені народитися гарним, розумним (а куди подінешся? Від правди очей не сховаєш!), а вже потім, завдяки моєму вельмишановному тестеві, стати й багатим. Хто перед таким встоїть? Хто, я питаю, встоїть перед таким шаленим красенем, ще й надершися дармового віскі?

А як я міг встояти перед нею? От подивився б я на вас, якби до вас на височенних шпильках підцокотіла мрія всіх чоловіків із східним розрізом очей та ногами неймовірної довжини, з такою саме посмішкою, як у її численних кліпах, майже гола, і почала клеїтися, то ви що, віддали б їй свого піджака, щоб вона не застудилася, і зателефонували її мамі з повідомленням, що ви вже викликали таксі її шикарній дочці? Якщо серед вас є людина, котра повела б себе саме так, то я вклоняюся. Це ж треба таке. От у вас витримка, як у французьких коньяках. Хто б інший розповів — не повірив би, сталева ви людина. Мені здавалося, що від неї мають випромінюватися пахощі фруктових щербетів, баклави, рахат-лукуму, жасмину… Правда полягала в тому, що від неї тнуло сумішшю ірландського віскі та стійкого парфуму Паломи Пікассо. Це був старий, давно знаний запах, отже, вона не цуралася традицій, чи не свідчить це про певну консервативність при всій цій показовій екстравагантності?

Я, у принципі, ненавиджу, коли від когось тхне віскі, але хіба в даній ситуації це могло мене зупинити? Я ж віддався коханню, тьху, якось несучасно я висловився. Ми трахнулися, ще й двічі. Але й це якось негарно, зовсім не відображає урочистості моменту. Зараз, спробую ще раз. Ми почали кохатися в моїй каюті. До речі, вона була заздрісною персоною, я роблю такий висновок тому, що у відповідь на моє повідомлення щодо мого співу в хорі республіканського телебачення та радіо (кінець кінців це не п’янючий вереск на галявині, а місце, де вчать професійного співу), вона зробила таку пику, наче з’їла лимон. Нездара, мабуть, ніякої музичної освіти вона не має. Тільки-но я помітив, що вона не здатна розділити зі мною мою радість, котра сповнювала мене, як сперма при спермотоксикозі, стосовно мого хорового минулого, я відразу збагнув, що разом по життю нам не йти. Ось трохи ще повалятися разом — можна, але жити — це вже ні.

Але мене все одно приперло. Чому? Тому що не кожного дня, не кожної ночі твої руки мнуть такі відомі на весь колишній СРСР стегна, не кожного дня, не кожної ночі такі довгі ноги соваються по твоїй спині. Вона пестить твої ноги своїми губами. Чувак, розумієш? Губами, ногами, ротом, усе це дотепер я міг бачити тільки по телебаченню, до того ж там вона все це використовувала в інший, ніж зараз демонструвала мені, спосіб! Ці тугі стеблини, що ростуть з-під квітки-спідниці, коли вона кружляє сценою, далекі, чарівні, а от зараз я можу взяти й наставити на них синців. Я мацнув її по сідницях, вона щось замуркотіла. О, чувак, то все це правда! Який же я красень, о-ла-ла! Я — обраний. Бо не до обраної людини в постіль міг застрибнути лише тарган, та й то — коли послизнувся і скотився з стіни.

Усе це відбувалося вночі. І мене переповнювали гордощі. «Не кожного разу таке трапляється, не з кожним! Я з такою бабою. Блін. На мені такі ноги. Ох, блін. Це — звіздець, який же все це — звіздець». Мої думки, що наче на хвилях наближали до мене мою гордість і не поспішали відкотитися назад, не залишали мене у спокої. Мовчазна гордість — це не мій стиль життя. Мені конче потрібно було поділитися такими радощами з близькими людьми. І я розпочав телефонування. От заплющте очі й подумайте: звалилося на вас щастя, кому б ви телефонували? Давайте, думайте! Ну? Отож-бо. «Малувато буде! Малувато!»

Я почав метушитися, тому що кандидатури близьких миготіли, як картинки в гральних автоматах, щойно були вишеньки, а зараз уже яблучка, як гральні карти в руках пройдисвіта, ніщо не чіпляло. Я їм не вірив. Не вірив у їхню щирість. Агов, друзі, ви ж у мене є? Нарешті я зробив свій вибір. Вірних друзів у мене було двоє. Сергій та Сергій. «Раз — Сергій, два — Сєргєй, один — сер, другий — гей». Це була наша пісенька.

Коли я почув п’яний голос першого, дотумкав одразу: тут нам не зрадіють, хоч би що ми зробили. Бо ми зрадили їхню величність, попхались ото в Москву на пиятику замість того, щоб піти на футбол. Мене послали в дупу видатного композитора Шаїнського. Вибачте, метре. Інший мій приятель чомусь подумав, що я зараз буду розповідати йому про хор. Можливо, я сам винен у цьому припущенні. Почав говорити про гордощі, а мої гордощі асоціювалися в них винятково з хором, про це я сам потурбувався. «Ти що, хочеш заспівати мені якесь недосяжне „ля“ клятої сьомої, чи які в вас там є, октави? Слухай, Стасе, вже на п’яту ранку, я розумію, що деякі сп’янілі хористи тільки починають свої веселощі: бздіти сопрано й таке інше.

Але є, чувак, порядні люди, котрим завтра вставати вранці, щоб нормально провести переговори. Пішов ти. Сам знаєш куди». Звісно, я знав. Вибачте, метре.

Це була чорна зрада. И-и-их. Що робити? Я зітхнув і мовчки дивився на свій мобільний телефон. Аж потім мене попустило, тому що я згадав одну статтю в жіночому