Читати книгу - "Митькозавр із Юрківки"

тут же позіхнув і замовк.

Мовчазний таємничий ліс оточував мене зусібіч. Величезні дерева казковими богатирями заступали путь. Вмить я пройнявся відчуттям власної мізерності, і несподівані мислі зароїлись у голові: «Ну що я, — думалось мені, — у порівнянні хоча б із оцим деревом? Якась комаха! А в порівнянні з цілим лісом? Якийсь мікроб. А в порівнянні з земною кулею?» І од цього мені стало гірко-гірко... І ще страшніше. Я мерщій почовгав назад, боячись зиркнути в сторону, і дививсь лиш перед себе, на прокладений моїм ліхтариком серед ночі промінь світла. А якщо тут і справді живе якийсь звір і зараз він чатує десь поруч? Згадалась домівка, татусь, мама... Я позіхнув.

Рідна мати моя, —

вичавив із себе якісь жалюгідні звуки, —

Ти ночей недоспала...

— Ух... — опустився я на землю, спершись спиною на курінь. — І я недосипаю, — позіхнув знову. — Вартую... А що? Невідомо. А можна було б і доспати. От зараз заплющу на хвилинку очі. Отак. Як приємно... Ще трошки... — голова моя схиляється на груди.

Скільки так я просидів, не знаю, коли це:

— Ага! — чую сердитий голос. — Спиш, значить!

Спросоння схоплююсь на ноги і просто перед собою бачу розлючене Митькове обличчя.

— Спиш! Йому довірили пост, а він спить.

— Та я... — почав був виправдуватись.

— Що я?! Заснув чи ні?

— Заснув, — винувато розвів я руками.

— Та як ти міг! А якби це на війні?! Хіба з таким підеш у розвідку?! А якби ти був у партизанському загоні?

— Ну, пробач, Митю, — почервонів я. — Лиш на хвилинку присів. Маму згадав.

— Та згадуй собі кого хочеш! А на посту спати не смій! Хіба тобі можна доручити серйозну справу? Маму згадав! Вона, бідна, й не здогадується, який у неї синочок. Іди спи, мамій. Я постою. Нічого не бачив?

— Ні...

— Звичайно, за спанням і дивитись нема коли.

Мені не було чого відповісти. Приголомшений, картаючи себе за негідний вчинок, я принишк у курені. Сонливість геть полишила мене. Я чув, як повернувсь із обходу Митько, як він роздмухав багаття і сів, щось насвистуючи. Мене пік сором: ну як, як я, нещасний, міг заснути! Підвів товариша, втратив його довір'я. Горе мені!

Докори совісті люто вгризались у мою душу, шматували її на дрібні клаптики. Зрештою я не витримав.

— Митю, — гукнув несміливо. Відповіді не почув.

«Мовчить, — подумав я. — Ображається. Так мені й треба».

Полежав іще хвилин п'ять, тоді вибравсь назовні.

Вже займалося на світ. Ледь куріло багаття, легкий вітерець колошкав сивий попіл. Згорнувшись калачиком, — спиною до куреня, — Митько солодко спав.

Я витягнув ковдру, обережно вкрив товариша й поліз усередину.

Другої ночі варти вже не виставляли.

— Яка користь, — сказав Митько, — у тій варті, якщо ми все одно засинаємо? Краще вже спати всередині, ніж надворі. Тим паче, що потім весь день ходиш сонний.

Я повністю розділив таку думку.

Вранці, прокинувшись, ми побігли до озера вмитись. І тут Митько став мов укопаний, а я з розгону наштовхнувся на нього.

— Дивись, — тихо сказав він мені.

На вогкому піску к-зло самої води хижо вимальовувались відбитки здоровенних і страшних лап.

— Як у крокодила, — визначив я, нервово озираючись на озеро.

— Значить, не збрехав, — хрипко додав Митько.

Це дало поштовх до роботи Митьковому мозкові.

— Сергію, — почув я увечері того ж таки дня. Ночували ми вже в селі.

— Чого тобі?

— Ти знаєш, що я придумав?

— Ні.

— І не здогадуєшся? — хитрувато зблиснули його очі.

— Та кажи вже, чого ти до людини причепився!

— Треба нам книжки взяти в бібліотеці.

— Правильно, підемо завтра наберемо — фантастику яку-небудь, про шпигунів...

— Та ні, Сергію, я не про те. Книжки по зоології.

— Зоології? Ти що, здурів? Мало тобі колекції, мало тобі ботаніки, мало тобі нашої вчительки? Забув, як ти сам з її уроків тікав?

— Так то ж ботаніка.

— А зоологія, по-твоєму, краща? Я одного разу поглянув у підручник — там якісь кишечнопорожнинні, гадюки — бридота одна!

— От ти не розумієш...

— Не хочу я такого й розуміти, — урвав я Митька. — Маєш бажання, то й читай собі скільки влізе. Станеш великим зоологом, будеш казати: «Любі діточки, бачите цього павучка?» — засміявсь я, згадавши нашу ботанічку.

— Якби ти дав мені договорити, то й сам менше дурниць намолов би зараз.

— Ну, кажи, кажи, — поблажливо дозволив я.

— Ти думаєш, зоологія — це самі павучки і оці от, як їх, кишечнопусті?

— Порожнинні, — поправив я його. — Одна назва чого варта.

— От-от. Так до твого відома, зоологія — наука про весь тваринний світ. Отже, в ній ми обов'язково знайдемо щось підходяще і для нас, цебто про те, що живе в цьому озері.

— Ти думаєш? — уже серйозніше глянув я на Митька.

— Ще б пак!

— Гм, таки справді, — погодивсь я по хвилинному роздумі. — І голова ж у тебе, Митю.

— Ну що ти, — скромно озвавсь Митько, але з голосу я догадався: мої слова йому приємні.

РОЗДІЛ VI,

який проливає світло на наших предків

і ще на дещо.

Ну й Митької

— Скажіть, які молодці, — дивувалась бібліотекарка, коли ми втретє прийшли міняти книжки. — Цілими днями читають. А ви не перевтомитесь?

молодці, — бурмотів, виходячи з бібліотеки, Митько. — Стільки читати — з глузду можна з'їхати.

— Невже тобі нецікаво? — питав я.

— Звичайно, цікаво. От тільки не звик я подовгу над книжками сидіти. Це ж подумати тільки — дев'ята за якийсь тиждень.

А на восьмий день вивчення зоології Митько висловив сміливе наукове припущення, яке я захоплено сприйняв.

— Сергію, — сказав він, притискаючи книгу до грудей. — Я все зрозумів. Не там ми шукаємо.

— Тобто?

— А от послухай. Я тут собі дещо виписав. Тільки не перебивай. — Він узяв до рук учнівський зошит і набрав повні груди повітря:

— «Багато свідчить про те, що в кінці силуру і на початку девону», — це періоди такі, — пояснив Митько. — Знаєш, у зоології там,' геології, весь час існування земної кулі поділений на періоди.