Читати книгу - "Усі жінки - відьми. Фатальне кохання"

йому не подобається, коли про це йому нагадує хтось інший, — вів далі Джил.

— Та ото ж, — спочатку погодився було Норман. — Тобто, звісно, що ні. Я просто намагався пояснити їй…

— Просто ви не зрозуміли одне одного, — тактовно перервав його Джил. — Ти знаєш, що трохи перебрав, бо сам це щойно підтвердив. І невже тобі потрібно, щоб… — Джил, чийого голосу майже не було чутно, швидко озирнувся і поглянув на Пайпер, наче перевіряючи реакцію на його дії. І знову Пайпер ледь помітно кивнула. «У нього добре виходить», — мусила визнати вона.

— І невже нам потрібно, — продовжив Джил, — щоб купка якихось… — Але, на щастя (чи на нещастя — тут Пайпер не могла з усією певністю сказати), його голос остаточно потонув у гомоні натовпу. Хоча битися об заклад було ні з ким, Пайпер готова була заприсягнутися, що наступним словом мало стати «жінок», або навіть «нахабно-зарозумілих жінок».

«Зрозуміло — чоловіче братерство. Яка це чудова річ!» — подумала Пайпер із сарказмом.

— Ну, слава Богу! — мовила Дженіфер, разом із Пайпер спостерігаючи, як Джил та Норман підійшли до бару. Деякий час вони стояли і розмовляли, наче старі друзяки. Потім Джил дістав із кишені своєї сорочки мобільний телефон — і у Пайпер відлягло від серця. Вона збагнула, що Джилу вдалося вмовити Нормана їхати додому.

— А я вже думала, що нам не уникнути халепи, а тут, на щастя, з’явився цей високий, чорнявий і приємний пан, — озвалася Дженіфер. — Як сталося, що ти нікому не сказала, що у нас — новий директор?

— Мабуть, тому, що я сама цього не знала, — відповіла Пайпер і посміхнулася.

Але до кінця ночі це припущення могло цілком стати реальністю — якщо раптом не виявиться, що вона помилилася у своєму виборі.

— Я навіть не встигла вам подякувати, — сказала вона години за дві по тому.

Після вдалого знешкодження вибухового пристрою під назвою «містер Гризлі» Джил — знову ж таки з дозволу Пайпер — залишився у клубі до закриття і всіляко допомагав. Виявилося, що по своєму мобільному телефону він зателефонував не куди-небудь, а до фірми з прокату лімузинів. Тому містер Гризлі поїхав додому не тільки без зайвого шуму, а ще й зробив це по-шикарному, немов велике цабе. Неабияк втішило, що Джил сам заплатив за цю послугу. Тому двох думок тут бути не могло: Пайпер була приємно вражена. І не тільки вона.

Історія про те, як новоприбулий розібрався з проблемою потенційно скандального клієнта, швидко поширилася серед персоналу клубу — разом із чуткою про те, що Пайпер усерйоз подумала запропонувати рятівникові вакантну посаду директора. Решту ночі вона провела, приймаючи схвальні відгуки від персоналу на адресу Джила.

— Не варто подяки, — мовив він невимушено. І, зробивши швидкий ковток із пляшки мінералки, запропонованої Пайпер, продовжив: — Просто я зробив те, що колись, сподіваюся, входитиме до кола моїх обов’язків. Я ж прийшов на роботу влаштовуватися, чи як?

— А й дійсно. Ви ж прийшли на роботу влаштовуватися, — сказала Пайпер з удаваним здивуванням. — А я чомусь думала, що ви просто заскочили на хвилинку промочити горло.

Джил розсміявся. Пайпер мусила зізнатися сама собі, що їй сподобався його сміх. Дженіфер дала досить правильний опис: Джил був високий, чорнявий і своєю худорлявою статурою трохи нагадував кіношних ковбоїв. Однак його вишуканим манерам краще підійшов би дорогий діловий костюм з жилеткою. Високий, чорнявий, стрункий і приязний. Потужне і перспективне сполучення рис, нічого не скажеш. Саме таке сполучення, вирішила Пайпер, і потрібне нашому клубу.

— Відверто кажучи, — мовила Пайпер, — мені сподобалося, як ви впоралися з ситуацією, але хочу завважити: я запросто могла би впоратися з нею і сама. Кожен, хто у мене працює, тягне, так би мовити, свого воза. І кожен з працівників знає, що начальник тут — я. Я не обтяжую своїх підлеглих надмірною прискіпливістю, але, тим не менш, головую. Це — мій заклад і він багато для мене значить.

— Прийнято до уваги, — не забарився з відповіддю Джил. — Я розумію: ви просто скористалися можливістю, і вдячний вам, що ви дали мені змогу виявити себе. — Він знову зробив ковток мінералки, наче збираючись із думками. — Так кажете, містер Гризлі? — посміхнувся він після нетривалої паузи. — Влучно сказано. Мушу сказати, таке прізвисько йому більше личить, аніж Норман.

— Тільки не кажіть, що прізвище його було Бейтc,[3] — сказала Пайпер.

— Та ні, — зі сміхом відповів Джил. — Скажіть Джонс і ви не прогадаєте.

Цього разу засміялася Пайпер. А вгамувавшись, мовила:

— Невже під час вашого нетривалого чоловічого братання вам вдалося з’ясувати проблему, від якої страждає бідолашний Норман Джонс?

Джил знову відпив мінералки, удаючи, що серйозно замислився над цим запитанням.

— Не буду вдавати з себе психоаналітика, — зрештою відповів він, — але мені здалося, що проблема Нормана Джонса полягає в тому, що він — Норман Джонс. Він видався мені хлопцем, який тільки й думає про те, щоб довести комусь власну значущість. Але його біда в тому, що він поки не зрозумів, що власну значущість не треба доводити. Значущим треба просто бути.

— Тобто, ви хочете сказати, що починати треба з самого себе? — спитала Пайпер.

Джил ствердно кивнув головою.

«Професійна інтуїція», — подумала Пайпер. Джил вже встиг продемонструвати, що й сам володіє неабиякою інтуїцією. Він блискуче знайшов вихід з непростої ситуації, завоювавши симпатію працівників клубу. Більше того, він дав саме таку відповідь, на яку розраховувала Пайпер, коли дала зрозуміти, що начальниця тут вона і що ініціатива тут заохочується, але не надмірна.

«А чого ще я, власне, чекаю?» — здивувалася вона.

— Отже, Джиле, — почала Пайпер. — Скажу вам прямо: це дійсно класний клуб. Тут дійсно класна начальниця і дійсно класний штат працівників. Чого нам бракує, так це дійсно класного директора.

Джил цокнув пляшкою, поставивши її на стійку бара, і присунувся ближче до співрозмовниці. В очах його стрибали веселі бісенята.

— Пайпер Холівелл, — мовив він. — Я сподіваюся почути від вас дещо більше.

Розділ 5

— Якщо цей чоловік іще хоч раз скаже «завдяки щедрості міс Люсіль Маршалл», я за себе не відповідаю, — сердито прошипіла Люсіль. — До того ж насправді він так не вважає. І коли вже англомовні люди навчаться висловлювати англійською свої справжні думки?

Крокуючи парадними сходами, Фібі ледь втримала посмішку. Промови скінчилися — принаймні в основному приміщенні. Як і боялася Люсіль, вітальне звернення Максвелла Харрінґтона Третього виявилося вкрай пишномовним і нудним. І так само довгим.

«І чому це пишномовність і занудливість завжди йдуть рука в руку? Чому