Читати книгу - "Бій під Крутами"

Уся ця робота, яка була безпосередньо пов’язана з підготовкою і проведенням Всеукраїнського національного конгресу, надавала йому гостроти та суспільного резонансу.

Конгрес відкрився 6 квітня у Києві в присутності дев’я­тисот делегатів від різних українських політичних, громад­ських, культурно-освітніх і професійних організацій. І це було справді унікальне явище. Вся попередня історія України від часів Гетьманщини Богдана Хмельницького не знала подібних з’їздів. Ліберально налаштована політична та літературна газета «Київська думка» назвала подію «українським патріотичним паломництвом», підкреслюючи важливість події для Києва і України в цілому. Робота Всеукраїнського національного конгресу зводилася головним чином до двох речей: обговорення різноманітних аспектів національно-територіальної автономії України і виборів нового складу Ради. Обидва завдання було вирішено найкращим чином. Делегати Конгресу підтвердили рішення про формування української автономії. Також було обрано новий склад УЦР. Михайло Грушевський зберіг за собою посаду голови Центральної Ради, а його заступниками стали видатний літератор і державний діяч Володимир Винниченко та політик і літературний критик Сергій Охріменко (Єфремов).

Слід зауважити, що Грушевський не мав ілюзій з приводу того, що імпер­ськи налаштована російська політична еліта змириться і не спробує повернути Малоросію до покори. Можливо, Грушевський краще за інших розумів великодержавні посягання Росії, а також несумісність демократії з більшовицькою формою, що стрімко стверджувалась у владі Російської держави. У ті дні він писав: «Ми всі стомлені й знеохочені страшним і прикрим централізмом старого росій­ського режиму і не хочемо, щоб він жив далі, хоч би й під республіканським червоним стягом. Ми хочемо, щоб місцеве життя своє могли будувати місцеві люди і ним порядкувати без втручання центральної власті». Як бачимо, голова Центральної Ради бачив майбутнє України серед рівноправної федерації абсолютно незалежних держав. У цій новітній федерації, на яку, на думку Грушевського, мала перетворитись Російська імперія, Петро­граду він надав тільки пріоритет у зносинах з іноземними країнами та у функціях забезпечення внутрішнього порядку. Таким чином, можна говорити, що Грушевський розумів ­федералізм не як повне заперечення незалежної української державності, а як крок їй назустріч. У квітні 1917 року йому здавалося можливим і реальним досягнути мрії багатьох поколінь українців — зробити Україну незалежною.

Зробивши визначальною стратегією Центральної Ради ідею національно-територіальної автономії, Михайло Грушевський доклав чимало зусиль, щоб розкрити зміст такого трактування. «Ця українська територія, — зауважував він, — має бути організована на основах широкого демократичного громадського самоврядування, від самого споду (дрібної земської одиниці) аж до верху — до українського Сейму. Вона має вершити у себе вдома всякі свої справи — економічні, культурні, політичні, утримувати своє військо, розпоряджатися своїми дорогами, своїми доходами, землями і всякими натуральними багатствами, мати своє законодавство, адміністрацію і суд».

Центральна Рада намагалася від початку своєї діяльності вести лояльну політику щодо Тимчасового уряду. Хоча так стримано поводили себе далеко не всі існуючі в Україні політичні сили. На Першому Всеукраїнському військовому з’їзді, який відбувся 5—8 травня 1917 року, делегати однозначно закликали УЦР домагатися від Тимчасового уряду визнання національно-територіальної авто­номії України. Крім того, з’їзд розгорнув кампанію боротьби за українізацію військових частин, створивши Український військовий Генеральний комітет. Усе це, безумовно, сприяло зміцненню положення Центральної Ради, тож там усе пильніше придивлялися до можливості розпочати переговори з Тимчасовим урядом, спрямовані на здобуття автономії для України.

16 травня до Петрограда прибула повноважна представницька делегація УЦР на чолі з заступниками голови Ради Винниченком та Єфремовим. Головна з пропозицій Україн­ської Центральної Ради полягала в тому, щоб Тимчасовий уряд висловив своє позитивне ставлення до автономії України. Однак від початку візиту стало ясно, що досягнути поставленої мети буде не так легко — незважаючи на той факт, що Тимчасовий уряд ледь-ледь тримався при владі, робити українцям такі подарунки, як автономія у складі Росії, він не збирався, тож сторони так і не порозумілися. Однак, попри невдачу, ця місія створила умови для переходу в наступ. Тепер Михайло Грушевський та його соратники в Центральній Раді зрозуміли, що необхідно закінчити переговори і йти революційним шляхом.

На хвилі дипломатичних пристрастей пройшли 4-ті загальні збори Української Центральної Ради, і вже 3 червня Грушев­ський вирішив звернутися до українського народу із закликом «організуватися і приступити до негайного закладання підвалин автономного ладу на Україні». Саме ці збори ухвалили зобов’язати Центральну Раду негайно підготувати універсал, який побачив світ під назвою «Перший Універсал УЦР». 10 травня на засіданні Центральної Ради в остаточному читанні документ було ухвалено й того ж дня на Другому Всеукраїнському військовому з’їзді проголошено юридично закріплене право України на незалежність. Універсал стверджував:

1. Проголошення автономії України в складі Росії.

2. Джерелом влади в Україні є український народ.

3. Управління Україною мають здійснювати всенародні українські збори (сейми або парламент).

4. Українські збори приймають закони, і тільки ці закони діють на території України.

5. Висловлюється надія, що неукраїнські народи, які проживають на території України, разом з українцями будуватимуть автономний устрій.

Як бачимо, для свого часу Перший Універсал став справді революційним проривом — хто в Росії міг усього кілька років тому передбачити, що придушене ще в XVIII сторіччі прагнення українців до незалежності зможе виявити себе на початку ХХ століття у такій «нахабній» формі?

Поява Першого Універсалу в Петрограді була зустрінута з великим занепокоєнням. Враховуючи політичну кризу, зумовлену масовими демонстраціями, поразкою російської армії на Південно-Західному фронті і, як наслідок, втратою Галичини, Тимчасовий уряд не міг діяти виключно силовими заходами. Георгій Львов добре розумів, що на захист Центральної Ради могли стати фронтові українські частини і велика частина населення України, тож мав руки зв’язаними. Крім того, збройний конфлікт міг призвести до розколу серед політичних сил у самій Росії, і в Петрограді це теж добре розуміли. У зв’язку з цим Тимчасовий уряд пішов на переговори з Центральною Радою, для чого 28 червня до Києва вирушила урядова делегація у складі О. Керенського, М. Терещенка та І. Церетелі. У результаті переговорів усе ж було досягнуто компромісу. Зокрема, Тимчасовий уряд визнав теоретичну можливість отримання Україною автономії, а Центральна Рада зобов’язувалася самостійно, без рішення Всеросійських Установчих зборів, автономію не вводити. Також Тимчасовий уряд дозволив створення національних українських військових частин, але організовуватися вони повинні були з дозволу та під контролем Петрограда, при цьому залишаючись у складі російської армії. Такі умови були зафіксовані у спеціальній постанові Тимчасового уряду, а також в Універсалі УЦР. Цікаво, що досягнутий компроміс миттєво викликав у Росії чергову урядову кризу.