Читати книгу - "Дворіччя. Книга українця"

class=poem> Стою німий і жити вже безсилий: Вся думка з білим і смутним горбом Немилосердно ранньої могили...

...Чому смерть забирає невинне дитя і не хоче прийти до немічного старика, якому життя вже стало мукою? Чому рано помирає достойний, а довго живе негідник? Нема на це відповідей — таїна за сімома печатями.

Мій батько — українець Омелян Козак — вибрав собі для урочистої зустрічі зі смертю (бо це таки велика урочистість — перехід у Вічність!) дуже святковий день і час. («Аякже, смерть усе-таки це празник, який буває тільки раз в житті.») Він тихо і спокійно зустрів її рівно о дванадцятій годині 19 січня 2013 року, якраз на Водохреще (а 15 січня йому виповнилося 83). Сонце іскрило на вулицях Дворіччя підморожені сніги, люди якраз поверталися з церкви зі свяченою водою.

Слухаючи по радіо 9 січня пряму трансляцію пленарного засідання Верховної Ради України, батько скрушно хитав головою — так гірко переймався тими чисто звірячими антипатіями регіоналів і комуністів до всього українського, навіть до мови. Незадовго до смерті він покликав мене у свою кімнату і сказав:

— Хочу лягти, сину. Я собі зараз ляжу і, певно, вже більше не встану. А ви думайте про Україну!..

І року не минуло як нам, думаючи про Україну, знову довелося вийти на Майдан! Були на Майдані й дворічани. Там пройшли сувору школу переродження натовпу у громаду. Ніхто з них не загинув. А в селі біля Збаража поховали гарного і талановитого хлопчину — сімнадцятирічного студента Назарчика Войтовича... Вічна йому пам’ять! Вічна пам’ять Українській Небесній Сотні! Слава тим героям, які щодня шикуються у Всевишніх Оселях вже в Українські Небесні Полки. Колись якийсь безіменний Боян напише й про цих українських воїнів невмируще Слово о полку, яке наші нащадки читатимуть, як ми зараз читаємо «Слово про Ігорів похід»! Герої не вмирають! «Стоять на смерть — це ж треба буть живим!» (Ліна Костенко)

...Іноді смерть майже торкається людини, а потім чомусь забуває про неї і залишає надовго на цьому світі. Одного залишає для того, щоб гірко пиячив, другого — щоб думав і молився.

Мій сусід Ігор Цітулець два роки був на війні в Афганістані. Не в штабі сидів, служив рядовим мотострільцем. Він стріляв, у нього стріляли. Повернувся додому без жодної подряпинки. Навчався в будівельному інституті в Дніпропетровську. Упав з дев’ятого поверху гуртожитку: тринадцять важких переломів, рік у лікарні. Вижив. Інвалід, але ходить без палиці, лише накульгує на одну ногу. Має афганську та інвалідську пенсії — 1900 гривень. Для села це великі гроші.

Вся п’юща половина Дворіччя жде Ігорової пенсії, як свята: у той день він іде в сільський бар. В Україні тепер село може бути без бібліотеки, без будинку культури, без медпункту, навіть без церкви, але без бару — ні! «Соціал-алкоголізм як продовження марксизму-лєдінізму» буйно квітне на 25 році лже-незалежності...У сільській забігайлівці Ігор просиджує цілими днями, поки не проп’є з односельцями всю свою пенсію. Коли гроші закінчуються, Ігор закривається на літній кухні і читає книжки. Їх у нього багато.

Сукупність життєвого досвіду, книжкової мудрості та алкогольних випарів привела мого дворічанського сусіда до глибокого переконання: третя від Сонця планета Земля — то місце відбування покарання для всього гріховного в галактиці Молочний Шлях. Така собі космічна пенетенціарна система. Грішні душі поселяються тут в матеріальні тіла. А «закони біосу прості: народження, страждання, смерть...»

Ігор вважає, що й він відбуває тут свій термін — у літній кухні на батьківському подвір’ї в селі Дворіччя. Термін цей триватиме доти, аж поки смерть не змилосердиться і не забере його туди, «де стерті грані радості й печалі»...

Він сам їздив у районний військкомат, просився на Донбас воювати за Україну. Йому відмовили — інвалід... Обкладаючи воєнкома останніми матюками, Ігор видав таке:

— То я інвалід?! Інваліди — тії здорові боягузи, які ховаються від служби в армії за кордонами або за бабськими спідницями! А по неділях одягали вишиванки, ходили в церкву, виспівували там дивними голосами «Боже великий єдиний, нам Україну храни...» Тьфу! Вишиті мішки з гавном... Хохлуї!

Добре, сусіде, сказанув! Але ж, Ігорку, і зараз є ще українці, які йдуть добровольцями на східний фронт,

Бо пора се великая єсть: У завзятій, важкій боротьбі Ми поляжем, щоб волю, і щастя, і честь, Рідний краю, здобути тобі! (Іван Франко)

І тому наші вояки стоять зараз під Донецьком, а не московська бандота під Києвом.

Так, є хохли і навіть хохлуї — «раби, подножки, грязь Москви, варшавське сміття»... Але були, є і завжди будуть Українці!

(У 1808 році Й. Г. Фіхте у своїх знаменитих «Промовах до німецької нації» написав: «Національний принцип — він духовний, не природний, не біологічний, не вроджений...». Великий філософ вважав: можна, будучи фактичним німцем, не бути ним духовно. Так само й можна бути біологічним українцем, не будучи ним духовно: плоть нічтоже, дух животворить!)

...Інакше судилося жити після першого (ще не фатального) наближення до смерті ровеснику мого сусіда Ігоря Цітульця — Василю Слапчуку з Волині.

Василь Слапчук знає: Шевченко не був кріпаком!

Українець Василь Слапчук сказав нашій людності у Луцьку таке:

І Тичина,

І Шевченко

академіками