Читати книгу - "Етюд із метеликом"

— Накласти руки?.. А чого? — Зіна раптом стихла, часто-часто закліпала очима, ніби в них якесь порохно потрапило.

— А ти не здогадуєшся? Не здогадуєшся, через що й через кого? Дівчинці тільки п’ятнадцятий рік. А твій Петро… Та за цим виродком тюрма плаче. Та я б сама його, своїми руками…

Зіна нарешті відірвалася від порога, пройшла до кімнати й упала на ослін. Плечі її затремтіли.

— Любко! Ой, Любко! Ну прости! Чого це я справді репету наробила? Щось як найшло. Нервенна стала. Прошу тебе… На премилий бік прошу… Не кажи нікому… А той кобеляка… Здогадувалась я, що це через нього вона втікає. Але… Здогад — не доказ. Чого ж вона мені ні слова? Чого тобі, чужій чужаниці, розказала, а мені, матері своїй рідній, ні? Ну що я можу вдіяти? Третій раз розлучатися? А роки ж уже… А четверо дітей… Як я їх на ноги сама поставлю? Ой, Любко! Як жити?

— Залиш поки що Настуню в мене. Боїться вона його. Так боїться, що тіпає її, щойно про нього заговорить. Зараз треба було б заяву в міліцію написати. Та як без її згоди? Хто я, щоб таке на себе брати? У дівчинки мама є. А це було б найправильніше: тоді б твій Петро переселився за грати, де йому й місце, а Настя, може, додому вернулася б. Я казала про це, а воно дурне плаче й плаче. Чи поговору, неслави так боїться, чи тебе з дітьми жаліє. Пожалій і ти її. Отже, так: я мовчу, як риба, а ти не забираєш Настю.

Любка думала, що Зіна знову буде кричати, погрожувати, з кулаками, чого доброго, накинеться. Подумати тільки: Настуня в Любки зостанеться! Але та нічого не відповіла — встала з ослона, притихла, зіщулена, ніби на десяток літ ураз постаріла, і почовгала, ніби не могла ноги від підлоги відірвати. Зупинилася біля порога.

— Прошу — не кажи… нікому… Не треба…

— Гаразд, Зіно. Домовилися. Не будемо клястися, ми вже колись клялися, але ти забула.

Зіна махнула рукою й вийшла з хати. Любка бачила через вікно, як вона переходить заросле травою подвір’я, завертає до містка, повільно прошкує до села.

Колись вони товаришували, сиділи за однією партою, звіряли одна одній усі дівчачі секрети. Під час одного з таких відвертих обмінів таємницями поклялися, що коли одружаться, то стануть кумами й неодмінно хреститимуть усіх дітей одна в одної. Щоб кожна дитина, і Зінина, і Любчина, мала їх обох за мам — одну рідну, а другу хрещену. Відтоді навіть жартома називали одна одну кумасею.

Зіна восьмирічку закінчила, свідоцтво отримала й більше до школи — ні ногою. Вона й так ледве дочекалася останнього дзвінка. Коли в Любки випускний був, у неї вже весілля гуляли. Старі Свірські не дуже схвалювали вибір сина, але й не перечили йому особливо. Артем, за сільськими мірками, був уже старим парубком, а вони онуків хотіли. Щоправда, у Сильце відпускати свого одинака не збиралися — у них же хата краща, господарка багата: і тракторець, і машина, і коней пара. Але Зіна не хотіла жити зі свекрами. Хай її хата не така показна, як у Свірських, але вона в ній після маминої смерті єдина господиня. Та й Артем належатиме тільки їй, а не батькам, які досі його за хлопчика на побігеньках мають і кожен крок перевіряють.

Зіна довго не вагітніла. Свекруха вже сердито губи підтискала: «Оце вибирав наш Артем, вибирав та й вибрав ялову». Зіна аж закипала від того підтискання та нарікання. А коли нарешті народила, здавалося, не стільки зраділа дитині, скільки втішилася своєю перемогою над свекрухою. «Ну що, з’їла, стара печерице? Я тобі ще згадаю ялову!» На хрестинах гуляло все Сильце й майже половина Заозерного. Свою колишню найближчу подругу Зіна за куму не взяла. Нібито свекруха й свекор відрадили: навіщо, мовляв, їхній довгожданій онучці така дивакувата та мовчкувата хрещена? Та й користі з неї — як із бика молока. Родичатися треба з людьми поважними та небідними, щоб на них покластися можна було, щоб завжди могли хрещеницю підтримати, обдарувати. Тож покумилися молоді батьки із сестрою Артемового начальника, яка вже мала свій ресторанчик у районному центрі.

Може, і справді Артемові батьки так розпорядилася, а може, Зіна сама придумала. Хай би там як, а Любку образа аж за серце вхопила. А як же дружба? А як же обіцянка? А хіба можна клятву порушувати? Вони ж навіть зап’ястя собі надрізали й кров змішували. Та вона не випускала свою образу на волю, тримала її в грудях, як кусючу мурашку в кулаку. Любка давно звикла таїти все в собі. Тільки все одно чогось їй здавалося, що вона — Настуньчина хрещена. Щоразу, коли бачила її, аж засвічувалася зсередини: обіймала малу, обціловувала, обдаровувала — то ляльку їй купить, то зайчика з барабаном, то сукенку на іменини принесе, то цукерками пригостить. А як пішла Настуня до школи, Любка стала привозити їй із міста книжки з кольоровими малюнками, якось навіть гарненького наплічника купила, дорогого, такого ще ні в кого з їхніх школяриків не було.

Зіна спочатку сприймала Любчину любов до Настуні спокійно. А вже як про однокласницю поговір селом пішов, як Лука її зрадив, стала обминати. На чоловіка час від часу гримала: чого це він так захищає Любку, може, вона вже і його приворожила, може, він не проти Луку їй замінити? І Настуні наказала нічого від тітки Любки не брати. Коли ж Любка поховала свою новонароджену дівчинку і вдягнулася в чорне, Зіна й зовсім сконозилася — не підпускала подругу до Насті, навіть заговорити з нею не дозволяла. Ніби Любчині горе й неслава могли якось перейти до її дівчинки, заразити її, як вірус грипу чи ангіни. Захворіє, бувало, Настя — значить, це Любка щось поробила, хоче, щоб і в Зіни донька померла. Усміхнеться дівчинка до Любки при зустрічі — Зіні здається, що Любка її на свій бік переманює або, чого доброго, і викрасти хоче.

Артем шоферував у Заозернянському лісгоспі. Багато хто із сільських молодиць заздрив Зіні: чоловік спокійний, непитущий, роботящий, усе, що заробить, — додому, на дружину мало не молиться, донею натішитися не може. Казали, це Зіну доля так нагородила за дитячі роки — росла вона напівсиротою, при хворій матері, скрученій у три погибелі артритом. Може, і зіврочили сільські заздрісниці. Ніхто повірити не міг, що Артем спричинив ту страшну аварію на об’їзній дорозі. Та суд вирішив, що винен таки він.

А вже за рік, як чоловіка посадили, Зіна вийшла заміж удруге. Село несамовито перемивало їй кістки — і за те, що Артема чекати не стала, і що чужу сім’ю розбила. А із Зіни — як із гуски вода. За Артема, казала, вийшла заміж, бо треба було — кожна дівка мусить жінкою стати, мати сім’ю. А от Ростик — то її справдешнє кохання. То й що з того, що вже мав дружину? Вона й старша за Зіну, і лице — як сокирою витесане, і ще й мегерисько сварливе. Розлучився Ростик, бо не любив. А Зіну любить, і від неї, коханої, ніколи не втече.

Новий тато пристарався для Настуні братика, і коли тому виповнився рік, несподівано покинув Зіну з дітьми й повернувся до своєї колишньої. Вона мала на базарі кілька яток. На перших порах Зіна щонеділі їздила до районного містечка, дивилася, як уже не її чоловік торгує білизною і шкарпетками, пробувала його забрати. Та дарма. Трохи поплакала, понарікала, але самою залишалася недовго.

Третій чоловік, Петро, — нетутешній. Не мав ні кола, ні двора, ні роду, ні плоду.