Читати книгу - "Клуб зразкових чоловіків"

мене чергування з восьмої ранку.

— А хто знає? Хтось же повинен знати? — роздратувався Нержин. — У вас є який-небудь журнал реєстрації, чи щось подібне?

— Послухайте, — зненацька пожвавішала сестра. — Якщо ви про ту біляву вертихвістку без ліфчика, так по неї дві години тому вже приходили.

«Білява вертихвістка без ліфчика» — звісно, не надто точний словесний портрет, але в Нержина відразу впало серце. Він збагнув, що йдеться про П’яту.

— Хто?!

— А ви самі хто будете? — підозріливо примружилася медсестра, відставляючи чашку.

— Я її вчора сюди привіз, — чесно сказав Нержин. — Я знайшов її посеред вулиці і закохався з першого погляду. От, шукаю тепер.

— Еге ж… — недовірливо гмикнула медсестра. Нержин зрозумів, що проводить правильну політику. Його співбесідниця добрішала на очах.

— А ви говорите, що по неї приїхали. Якщо це, звичайно, вона.

— Іншої бути не може. Моя змінниця, коли мені чергування здавала, сказала, що ніч була дуже спокійною. Нікого, крім однієї дівчини, в наше відділення не привозили.

— Так хто ж по неї прийшов?

— Та бабера така… Давно вже не молодуха, але намазана, дай боже! Сказала, що вона її тітка. І справді. Ця дівка її як побачила — відразу цілуватися полізла. Та їй притягла сукню, небога переодяглася, і вони пішли.

— А точніше цю «тітку» змалювати можете?

— Ну, на височенних підборах… Костюм темно-синій… Обличчя таке гостре, волосся чорне…

— А голос?

— Курить вона, видно, багато. Хрипкий голос У неї.

— Ну і що вона говорила своїй племінниці?

— Та я над душею в них не стояла. Тілько на початку, коли обійнялися, я чула, як вона бурмотіла: «Яка ж ти дурненька, П’ята…»

3

Настрій зіпсувався. І півдня пропало, і П’ятої не знайшов…

Квіти Нержин віддав миловидній Надійці з архіву, піджак зняв, щоб не пом’явся, а сам сів за стіл, запустивши п’ятірню в скуйовджене волосся.

Якось безглуздо виходить. Жодних зачіпок. Залишається, звичайно, ще номер телефону цієї «тітки». Взагалі дивно виходить — то «нам П’ята більше не потрібна», то забирають прямо з лікарні…

Сергій ляснув долонею по столу. Як він відразу про це не подумав?! Адже вони не могли знати, куди він відвезе дівчину! Номера його телефону і навіть адреси для цього явно недостатньо. Виходить, за ним стежили.

Ще хвилин п’ять Нержин приміряв версію про стеження, та врешті-решт відкинув її. Найпевніше, таємнича незнайомка, прокинувшись, просто подзвонила з лікарні своїй «тітці». І все-таки…

Робочий день Нержина не був строго фіксованим. Він міг приходити в архів та йти відтіля, коли заманеться. Міг копирсатися у справах півстолітньої давнини, а міг дудлити каву хоч цілий день. І сьогодні, схоже, у нього просто немає іншого виходу. Йому необхідно в усьому розібратися.

Щонайперше Нержин зателефонував на «956-17-03». Обвали коротких гудків.

Він пішов у сусідню кімнату, до Надійки.

— …Пам’ятаю, ти говорила, що твій геніальний комп'ютерний Михайло може допомогти з пошуком інформації?

Надя усміхнулася, мовчки набрала номер і простягнула Сергієві слухавку.

— Алло, — мовив на тому кінці приємний чоловічий голос.

Після взаємних розшаркувань — «дуже приємно», «радий допомогти», «мені Надя про вас розповідала багато гарного» — Нержин узяв бика за роги.

— Михайле, чи маєте комп’ютерну базу даних, що дозволяє виявити адресу, а ще краще — прізвище приватної особи за телефоном?

— Так. Диктуйте телефон і передзвоніть мені через півгодини.

— Записуйте…

4

У нього була адреса. І прізвище — Свидригайло О. М.

Будинок він знайшов швидко: «свічка» з двома під’їздами.

Нержин підійшов до найближчого під’їзду. Тут його очікувало маленьке розчарування. Залізні двері входу були замкнені. На них красувалися оплавлені сірниками кнопки і погнута решітка динаміків домофону. Що ж, доведеться чекати. Сергій відійшов від дверей і закурив.

Хвилин через десять клацнув язичок замка і з під’їзду вийшла молода симпатична жінка з двома дітьми.

— Даруйте, — Нержин усміхнувся. — У вас у під’їзді не живе подружжя Свидригайлів?

— Не знаю, — винувато усміхнулася у відповідь жінка. — Ми зовсім недавно в’їхали. Зайдіть, там, здається, список мешканців висить.

Саме на це Нержин розраховував. Подякувавши молодиці, він зайшов у під’їзд.

Список мешканців, справді, висів на чільному місці біля ліфтів. Але ніякого Свидригайла в ньому не було.

Сергій вийшов надвір. Залишався другий під’їзд.

Тут залізні двері виявилися незамкненими. Але списку мешканців не було.

Єдине, що лишалося — обдзвонити одну за одною всі квартири. Нержин перемножив чотири на шістнадцять. Шістдесят чотири.

Він пройшовся площадкою перед ліфтом. Праворуч і ліворуч двері, на стіні поштові скриньки, а вниз від майданчика збігають сходи. Цікаво, а там, унизу, що?

Унизу виявилися замкнені двері. Схоже на чорний хід. Ще там стояли порожні сміттєві контейнери. А між ними валявся лист тонкого металу, згорнутий у трубку. Нержин витягнув його і розгорнув.