Читати книгу - "Переворот. Зламні моменти в країнах, що переживають кризу"

це дуже подобалося. Цей процес виявився настільки ж успішним і плідним, наскільки безуспішними та марними були мої фізіологічні дослідження.

Під кінець місяця, проведеного у Фінляндії, я почав всерйоз замислюватися про відмову від кар'єри не лише психолога, а й науковця взагалі. І натомість став подумувати про поїздку до Швейцарії, про розвиток і удосконалення моїх мовних здібностей та роботу синхронним перекладачем у штаб-квартирі Організації Об'єднаних Націй. Це означало відмову від життя науковця, від творчої діяльності та слави в наукових колах, про яку я мріяв і яку уособлював для мене мій батько-професор. Я не заробляв би багато грошей, працюючи перекладачем. Але, з іншого боку, я займався б тим, що мені подобалося і добре вдавалося, — принаймні, так мені тоді здавалось.

Моя криза сягнула піку, коли я повернувся з Фінляндії і в Парижі тиждень провів зі своїми батьками, яких не бачив цілий рік. Я розповів їм про свої практичні та філософські сумніви щодо кар'єри дослідника і про наміри стати перекладачем. Напевне, моїм батькам було надзвичайно болісно спостерігати мої сум'яття та пригніченість. Потішило тільки те, що вони вислухали мене, але не стали повчати, як жити далі.

Криза скінчилася в один день — якось уранці, коли я з батьками сидів на лавці в паризькому парку, вкотре перетираючи питання — кидати мені науку чи продовжувати? І тоді батько тактовно, не напираючи, дав мені пораду. Так, погодився він, у мене є сумніви щодо доцільності кар'єри науковця-дослідника. Але ж я провів у аспірантурі лише рік, а жовчний міхур вивчав усього кілька місяців. Тож чи не зарано відмовлятися від кар'єри, яку я планував собі на все життя? Чом би мені не повернутися до Кембриджу і не спробувати знову зайнятися наукою, присвятивши розв'язанню проблеми жовчного міхура наступних півроку? Якщо в мене нічого не вийде, то я в будь-якому разі матиму змогу покинути аспірантуру навесні 1960 року й мені не доведеться приймати незворотне рішення зараз.

Ця порада мого батька стала для мене ніби рятувальним кругом, кинутим потопаючому. У мене з'явилася поважна причина відкласти важливе рішення (зробити протягом півроку іще одну спробу), і нічого ганебного в цьому не було. Проміжне рішення не прив'язувало мене назавжди до кар'єри дослідника-науковця, бо у мене й досі був альтернативний варіант: через півроку стати перекладачем-синхроністом.

Тож я пристав на батькову пораду і, повернувшись до Кембриджа, розпочав там свій другий рік в аспірантурі. Я поновив досліди з жовчним міхуром. Двоє молодих колег з факультету фізіології, яким я буду вдячний довіку, допомогли мені вирішити технічні проблеми з дослідженням жовчного міхура. Зокрема, один із них допоміг пересвідчитися, що мій метод вимірювання показників напруги в жовчному міхурі був абсолютно адекватним; міхур дійсно генерував напругу, яку можна було виміряти за відповідних умов (так звані «дифузійні потенціали» та «мембранні потенціали»). Просто річ була в тім, що жовчний міхур не генерував напругу під час переміщення іонів та води з тієї конкретної причини (єдино відомої на той час, якщо йшлося про транспортуючий епітелій), що він транспортував однаковою мірою позитивні та негативні іони, а тому не переміщував результуючий заряд і не генерував напругу переміщення.

Мій міхур зацікавив інших фізіологів — і навіть мене самого. Експерименти з ним виявилися успішними, і мої загальнофілософські сумніви, пов'язані з марнославним прагненням до визнання іншими науковцями, поступово розвіялися. В Кембриджі я провів чотири роки, завершив свою дисертацію, повернувся до США, отримав хорошу університетську роботу, на якій займався дослідженнями й викладанням фізіології (спершу в Гарварді, потім у Каліфорнійському університеті), і став успішним фізіологом.

Це була моя перша велика професійна криза, типова для особистісних криз. Звісно, вона була не останньою в моєму житті. Приблизно у 1980 та 2000 роках я пережив дві більш помірні професійні кризи, які стосувалися зміни спрямованості моєї дослідницької діяльності. А попереду на мене ще чекали болісні особистісні кризи, пов'язані з першим одруженням та розлученням сім років потому. Ота перша професійна криза стала для мене унікальною в своїй конкретиці, бо навряд чи коли-небудь іще у світовій історії перед кимось стояла непроста дилема: продовжувати дослідження жовчного міхура чи кинути наукову кар'єру і стати перекладачем-синхроністом? Але, як ми переконаємося далі, та низка проблем, які поставила переді мною криза 1959 року, була абсолютно типовою для особистісних криз загалом.

-

Майже всі читачі цієї книги стикалися або стикнуться з таким потрясінням, як особистісна криза на кшталт тієї, що спіткала мене 1959 року. В її розпал людина не робить паузи, щоб поміркувати над науковим визначенням поняття «криза», — вона просто розуміє, що перебуває в стані кризи. Надалі, коли криза минає і з'являється можливість поміркувати над нею на дозвіллі, можна ретроспективно визначити її як ситуацію, коли перед вами постає велика проблема, яку начебто неможливо подолати відомими методами вирішення проблем. І ви силуєтеся створити нові методи. Ви, як і я колись, ставите під сумнів свою ідентичність, свої цінності, своє бачення світу.

Вам, поза сумнівом, доводилося спостерігати, як особистісні кризи постають у різних формах і з різних причин, а потім розвиваються різними шляхами. Деякі набувають форми одного-єдиного й несподіваного потрясіння — наприклад, смерті коханої людини, звільнення з роботи без попередження, серйозної аварії або ж природного катаклізму. Результуюча втрата здатна пришвидшити кризу не лише через практичні наслідки самої втрати (наприклад, коли втрачають дружину або чоловіка), а й через завданий біль, через удар по вашій впевненості у справедливості світобудови. Це можна сказати про рідних і близьких тих людей, які загинули в пожежі у «Кокосовому гаю». Інші ж кризи набувають форми проблеми, яка накопичується повільно, а потім вибухає, — сюди можна віднести розпад подружжя, серйозну хронічну хворобу, а також проблеми, пов'язані з грошима або кар'єрою. Бувають також кризи розвитку, які зазвичай розгортаються на якомусь перехідному етапі життя, наприклад, криза підліткового віку, криза середнього віку, вихід на пенсію, старість. Скажімо, під час кризи середнього віку вам може здаватися, що ваші найкращі роки вже позаду, і ви б'єтеся над тим, щоб визначити прийнятні для себе цілі на решту свого життя.

Отакими є різноманітні форми особистісних криз. Серед їх найбільш поширених конкретних причин слід назвати проблеми людських стосунків: розлучення, припинення дружби або глибоке невдоволення, яке спонукає вас чи вашого партнера поставити під сумнів доцільність продовження стосунків. Після розлучення люди часто починають запитувати себе: що я зробив не так? Чому вона (він) вважає за потрібне покинути мене? Чи буде у мене коли-небудь іще один шанс? Якщо