Читати книгу - "Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.)"

міркуваннях В. Литвина, коли він торкається найболючішої на сьогоднішній день в українсько-польських взаєминах проблеми, яка також є предметом нашого дослідження, — волинської трагедії часів війни. Здається, уперше український політик, що має повноваження робити офіційні заяви від імені керівництва держави, а водночас і професійний історик, згоден прийняти польську точку зору на узагальнююче визначення антипольської акції бандерівської ОУН на Волині в 1943 р. як такої, що мала ознаки «етнічної чистки»[33]. Не заперечує він також проти того, щоб із загальної картини війни між двома партизанськими арміями, УПА й АК, що точилася на території спільного проживання українців та поляків і під час якої обидві сторони чинили військові злочини, все ж таки виокремити волинську трагедію.

Нагадаємо також про те, що напередодні проведення офіційних урочистостей на Волині влітку 2003 р., присвячених вшануванню пам’яті загиблих у тій трагедії, саме завдяки зусиллям тодішнього Голови Верховної Ради України В. Литвина було прийнято спільну українсько-польську парламентську заяву, яка, до речі, в українському Парламенті пройшла більшістю, але з перевагою лише в один голос.

Утім в Україні багато інших політиків, які зовсім інакше оцінюють причини українсько-польського військово-політичного протистояння, зокрема волинської трагедії 1943–1944 рр. Як правило, вони представляють право-радикальні, національно-патріотичні сили: БЮТ (Блок Юлії Тимошенко), Народний союз «Наша Україна» (НСНУ), Народний Рух України (НРУ), Конгрес українських націоналістів (КУН) тощо. Так, на той час лідер української парламентської опозиції Ю. Тимошенко (у 2003 р. лідер партії «Батьківщина») категорично виступала проти ухвалення спільної парламентської декларації з нагоди 60-ї річниці волинської трагедії. Однак пізніше, зокрема під час свого візиту до Брюсселя в листопаді 2006 р., вона усіляко намагалася привернути до себе симпатію євродепутата від Польщі і тодішнього Голови комітету у зв’язках з Україною Марека Сивеця. Останній, як відомо, виконуючи у 2003 р. обов’язки Державного секретаря канцелярії Президента О. Кваснєвського і Голови Бюро національної безпеки Польщі, був головною рушійною силою у проведенні заходів щодо вшанування пам’яті жертв цієї трагедії.

Українські політики такого кшталту прагнуть порівнювати міру відповідальності представників обох народів за українсько-польське військово-політичне протистояння в роки війни, а деякі вважають, що роль Української повстанської армії в тих подіях «слід визнати правомірною» і що остання вела «справедливу народно-визвольну боротьбу на своїй етнічній території проти всіх окупантів»[34].

У цих українських політичних колах побутує думка, що якщо поляки вважають, що услід за їхньою підтримкою Помаранчевої революції, а також євроінтеграційних прагнень України автоматично будуть забуті минулі образи, то вони сильно помиляються.

Взагалі, на наш погляд, варто наголосити на тому, що публічне обговорення в Україні проблематики українсько-польського міжнаціонального конфлікту воєнної доби, яка до того часу вважалася суто науковою і була предметом дослідження винятково науковців, не найкращим чином позначилося на позиції деяких українських учених. Вони не змогли не піддатися тиску засобів масової інформації та не врахувати громадської думки. При оцінці цього конфлікту за, так скажімо, «нових обставин» академічне його висвітлення відійшло на другий план, тоді як акцент було зроблено на політичному аспекті проблеми в контексті сучасних українсько-польських відносин[35].

Безперечно, українські історики (не кажучи вже за політиків та журналістів) ніколи не займатимуть схожої позиції щодо зазначених проблем не лише з колегами з Польщі, але й у себе вдома. Не впевнені в тому, що в українській історичній науці існує певний поділ на київську, галицьку, волинську, можливо, ще якісь наукові школи, але представники цих регіонів, поза сумнівом, обтяжені різними стереотипами щодо свого західного сусіда, успадкованими від батьків та дідів, а тому дотримуються і дотримуватимуться завжди неоднакових поглядів стосовно спільного з поляками минулого.

До того ж причину розбіжностей у підходах політиків, журналістів і навіть деяких науковців (однаковою мірою як в Україні, так і в Польщі) до висвітлення проблематики українсько-польських відносин у XX ст. можна пояснити тим, що переважна більшість з них ще не глибоко обізнана з відповідними архівними документами і навіть не прагне до цього, оскільки в оцінці цих відносин знову-таки більше керується згадуваними стереотипами та радше довіряє спогадам своїх рідних, ніж архівам.

Історичні погляди таких «дослідників» цілком відповідають сучасним уявленням про те, що історія як теоретична дисципліна конструюється в популярному сьогодні постмодернізмі як наративна, а отже, різниця між історичним дослідженням і, скажімо, історичним літературним твором-вигадкою вже і не є такою принциповою.

На жаль, до сьогодні в українській науковій літературі з означеної теми зустрічаються праці, автори яких і далі надають перевагу однобічному трактуванню причин конфлікту та мають на меті лише довести провину протилежної сторони або принаймні уникають постановки питання про частину відповідальності за конфлікт, що лежить на українській стороні[36]. Не аналізуватимемо тут цих праць, але не можемо не зазначити, що їхні автори не беруть до уваги навіть виданих десять томів матеріалів «Україна — Польща: важкі питання», котрі є результатом копіткої дослідницької роботи впродовж декількох років українських і польських учених в рамках програми вищезгаданого