Читати книгу - "Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.)"

міжнародного наукового семінару.

Залишилися поза увагою цих авторів також уже названі декілька томів з надзвичайно важливими документами з архівів Служби безпеки України та польського Інституту національної пам’яті. Вони дали змогу на багато подій українсько-польського співіснування у минулому подивитися іншими очима, а деякі питання, відповіді на які раніше давалися винятково умоглядно, завдяки опублікованим свідченням їхніх учасників, — вирішити остаточно.

Утім в останні декілька років з’явилися в українській історіографії і по-справжньому наукові праці з важких питань українсько-польських відносин XX століття. Автори вводять до наукового обігу новий цікавий матеріал (нерідко запозичений з власного життєвого досвіду), дають останньому хоча і не позбавлену національної пристрасті, але усе-таки виважену і при цьому глибоку інтерпретацію[37].

У будь-якому разі, поки залишатимуться спогади про трагічні сторінки минулого в українсько-польських відносинах, існуватиме і надія в українських істориків і політиків побудувати таку історичну схему цих взаємовідносин, яка жоден з народів не ображатиме та сприйматиметься всіма як компромісна.

2. Українські емігрантські автори та зарубіжні дослідники про українсько-польський міжнаціональний конфлікт часів війни

Дослідження з цієї проблематики українських емігрантських авторів репрезентовані насамперед роботами Л. Шанковського, П. Мірчука, П. Терещука, Є. Штендери, М. Лебедя, З. Книша[38]. У них подано широкий спектр діяльності українського і польського підпілля, взаємовідносин УПА й АК, в тому числі співпраці між ними, яка, втім, як зазначають автори, тривала недовго (травень 1945 — осінь 1946 р.) і була обмежена територіально. З огляду на причетність багатьох із цих дослідників до описуваних подій навряд чи варто було сподіватися на цілковиту емоційну виваженість зроблених ними тверджень.

Однобічні трактування і оцінки, що даються, наприклад, волинським подіям 1943 р., містяться у праці М. Лебедя. Про останні він пише: «На місце української поліції німці запропонували полякам створити польську поліцію. Серед польської суспільності Волині знайшлося багато людей, засліплених історичною ненавистю до українського народу, які пішли на вислуги німцям. Інші поліційні відділи з польського елементу мобілізують німці в Ряшівщині, і їх перекидають у північно-західні українські землі». Далі М. Лебедь говорить про співпрацю поляків з більшовицькими партизанськими загонами і робить висновок, що внаслідок усього цього «український народ був змушений перейти до самооборони». Якийсь час «УПА ще пробувала втягнути поляків до спільної боротьби проти німців і більшовиків. Коли ж це не дало жодного успіху, УПА дала польському населенню наказ опустити українські терени Волині і Полісся»[39].

На наш погляд, якщо б співпрацю поляків з німцями і радянськими партизанами (іноді просто вимушену) на Волині можна було пояснити лише їхньою ненавистю до українського народу, як пише М. Лебедь, це було б дуже просто. На жаль, він нічого не говорить про те, яку роль у появі в поляків «бажання співпрацювати» фактично зі своїми заклятими ворогами — німцями, та й з «більшовиками», відіграли антипольські акції бандерівських боївок.

На цей аспект українсько-польських взаємин звертає увагу в своїх спогадах політичний опонент М. Лебедя відомий діяч ОУН Мельника О. Шуляк, який з цього приводу написав таке: «Поляків уся Україна, а, зокрема, Західня — вважає за ворогів, і зовсім слушно. Але ж не лише кожна держава, а й революція має своє право і суд. Правда, що поляки по містах працювали в гестапо проти українців; вони давали найбільший контингент «фольксдойчів»; вони пішли згодом у поліцію, на місце українців, що відійшли в ліс, і проводили з німцями акції проти українського населення. Але... Але з польським народом нас єднав спільний ворог. А польська меншість в Україні була готова бути в своїй спеціально сільській масі лояльною. Не треба забувати, що польські осадники були в роки 1939–1941 вивезені більшовиками, ворожий нам елемент купчився по містах, отже — поза засягом УПА. На селах Волині залишилися так звані «мазури», що були прив’язані до землі й зі страху готові були бути лояльними й початково були. Очевидно, що це був у цілому, як кожна меншість у кожній державі, елемент непевний. Не бракувало з польського боку ані провокацій, ані злочинів. Але на це треба було відповісти судом і карою на винних. Але те, що на цьому відтинку діялося 1943 р., не дасться вкласти в жодні рамки. Не вважаємо за відповідне, з різних