Читати книгу - "Матусин оберіг"

Чому так сталося? Сироти ми з тобою, сироти! Пробач свого непутящого батька. Я – свиня! А ти… Ти в мене розумниця. Ось тільки погано, що ти на Яну схожа. Викапана мати!

– Не чіпай маму! – Олеся спалахнула й відштовхнула батька.

– Іди геть! – скрикнув чоловік.

Олеся злякано здригнулась і пішла в кімнату. Коли батько заснув на підлозі, не діставшись до ліжка, вона, переборюючи страх, підійшла до нього, просунула руку в кишеню. Там лежали кілька зіжмаканих купюр. Тремтячими руками дівчинка забрала більші, залишивши дріб’язок. Гроші пекли вогнем, і Олеся швидко заховала їх у тумбочку, замкнула її й лягла в ліжко. Дівчинка довго не могла заснути. Їй здавалося, що батько прокинеться, помітить пропажу і прийде її бити. Цього не сталося – батько нічого не помітив.

Розділ 5

Червень тягнувся для Олесі надто довго. Щоранку її тато обіцяв не пити, потім швидко забував про свою клятву. Дівчинка все менше часу проводила з подружкою і ставала все сумнішою. Іноді до неї навідувалася сусідка. Тітка Ліда пригощала Олесю чимось смачненьким, гладила по голівці, непомітно змахувала сльози з очей і йшла додому. Олесі не подобалось те, що тітка її жаліє, але вона намагалася бути чемною, дякувала жінці й терпляче чекала, поки та, пожалівши «бідну сирітку», ішла геть.

Олеся часто перечитувала мамин лист, папірці якого швидко почали стиратися на згині, тому дівчинка їх обережно складала в конверт. Аркуші не раз були зрошені слізьми, і деякі букви розпливлися, але Олеся вивчила напам’ять кожне слово, яке їй написала мама. Вона доглядала за мальвами, що швидко росли, тяглися вгору до сонця. Дівчинка виходила в садок, милувалася рослинами, виривала бур’янці, а потім виносила низенький ослінчик, сідала в тіні дерев і довго-довго дивилася на небо. Десь там, далеко-далеко, її мама. Вона бачить свою донечку згори. Олеся добре пам’ятала, що ненька просила її не плакати, а всміхатися – і дівчинка усміхалася. Їй подобалося спостерігати за хмарками. Іноді вони були схожі на кудлатих баранчиків, які напаслись на луках і тепер граються в «доганялки». Потім баранчики перетворювались на білих гігантських пташок, які, розправивши великі крила, повільно пливуть небом. Олеся могла дивитися на небо годинами, і її фантазія не мала меж. Дівчина уявляла, що мама також бачить хмарки-картинки, різниця лише в тому, що спостерігає за ними згори…

Коли у батька скінчилася відпустка і він вийшов на роботу, Олеся трохи повеселішала. У неї з’явилася надія, що тепер він не пиячитиме. І справді, її тато приходив додому стомлений, вечеряв, потім виходив надвір і мовчки сидів на ґанку, подовгу смалячи цигарки. Вихідними він знову йшов до своїх почарківців і напивався. І знов Олесю рятував мамин лист. Дівчинка вкотре його перечитувала, хоча й знала кожне слово. Те читання було як розмова з матір’ю: воно надавало їй сил і наснаги для того, щоб дитина йшла вперед, не знаючи, що життя приготувало їй чергове випробування…

Розділ 6

Вона вперше з’явилася в їхньому домі напередодні новорічних свят.

– Раїса Іванівна, – відрекомендувалась Олесі жінка, що прийшла разом із батьком.

Дівчинка оглянула її з ніг до голови. Велика, товста, вона поруч із довготелесим та худим батьком мала занадто огрядний вигляд.

«Схожа на нашу шафу з одягом або на велику гору», – подумала Олеся.

Раїса Іванівна заходилася господарювати на кухні. Вона понюхала в каструлі картоплю, яку відварила Олеся, і невдоволено поморщила носа.

– Треба щось свіженьке приготувати! – бадьоро промовила жінка й викинула картоплю в помийне відро.

– Я її щойно зварила, – несміливо зауважила дівчинка.

Раїса Іванівна невдоволено глипнула на дитину й одразу змінила вираз обличчя.

– Дитинко, тьотя Рая знає, що каже, – промовила улесливо.

Олесі не подобався її вдавано лагідний, навіть солодкий голос. Дитячим серцем вона відчула нещирість. Те кругле червоне обличчя з м’ясистим, схожим на картоплину носом могло змінюватися в одну мить. Господарюючи на кухні, жінка розмовляла з дівчинкою. Коли щось тітці не подобалось, її обличчя червоніло від невдоволення, але вона могла посміхнутися до Олесі. Дівчинка спостерігала, як тітка вдягла мамин фартух, а батько допомагав їй і аж сяяв від задоволення.

– Я піду до себе, – промовила Олеся, не в змозі дивитися, як чужа тітка витирає свої товсті пальці маминим фартухом.

– Лесечко, ми зараз будемо разом вечеряти, – весело повідомив батько.

– Я не голодна, – відказала Олеся й пішла.

З того дня Раїса Іванівна почала частенько до них навідуватися. Олесю тішило лише те, що батько вже не пиячив із друзями й на вихідних бував удома. Раїса Іванівна все більше відчувала себе повноправною господинею в їхній оселі, і дівчинка була змушена змиритися. Одного разу тітка взялася прибирати в її кімнаті.

– Не треба, я сама! – сказала їй дівчинка й хотіла забрати з рук жінки пилосос.

– Відійди! – тітка грубо її відштовхнула.

– Це моя кімната! Мама мене навчила прибирати, – уперто повторила Олеся, не відпускаючи руку.

– Іди геть! – знову відштовхнула її жінка так, що Олеся поточилась і ледь не впала. – І що це за мода замикати тумбочку?! Де це бачено, щоб у селі тримали речі під замком?! Що там у тебе? Золото мати залишила?

– Не ваше діло! – спалахнула Олеся.

Раїса Іванівна штовхнула ногою пилосос так, що він поїхав по кімнаті й уперся в стіну. Жінка присіла навпочіпки біля дівчинки, узяла її руками за плечі.

– Де ключик від тумбочки, Олесю? – солодко проспівала, ніби щойно не ладна була зірвати свій гнів на дитині. – Я знаю, що він у тебе, а мені конче потрібно поприбирати, витерти пилюку, у твоїй тумбочці також…

Жінка ще щось говорила, але Олеся її вже не чула. Уся її увага була спрямована на обличчя Раїси Іванівни. Зблизька дівчинка побачила в Раїси Іванівни вуса. Справжні, як у дядьків, тільки світліші! Від дихання волосинки над губою ворушилися, як живі, і дитина не могла відірвати від них здивованого погляду. «Вусата Гора», – подумала Олеся й усміхнулася кутиками вуст.

– Ти наді мною насміхаєшся?! – гримнула Раїса Іванівна й боляче трусонула Олесю за плечі. – Де ключ, я тебе питаю?!

– Пустіть мене! – злякано промовила дівчинка, коли цупкі товсті пальці жінки боляче вп’ялись у її передпліччя.

– Негідниця! – жінка попустила руки, але пообіцяла: – Я все одно заберу в тебе той клятий ключ! Ось нехай лише батько повернеться додому! Геть розпустили дитину. – Пилосос знову загудів і витягнув довгий хобот. Олеся наостанок встигла почути: