Читати книгу - "Полон"

в кут. У голові загула порожнеча, захотілося в туалет. Один проти трьох — то вже серйозно.

— Лайно собаче все це, — сумно сказав Місцевий і відвернувся до стіни, втупившись очима в одну зі щілин між дошками.

Він раптом виразно відчув запах лайна, запах гнилі та безнадійності. Ноги почали замерзати. І це не дивно, адже він не планував довгої прогулянки. Гадав — туди-сюди й у магазин. Тому вранці поспіхом натягнув улюблений спортивний костюм, вскочив у зручні туфлі, накинув куртку прямо на футболку й погнав. Якби ж знаття, що все так обернеться, одягнув би замість кепки шапку. А так і вуха почали мерзнути, і руки, і в грудях якось неприємно заворушилася тривога.

Місцевий акуратно погладив великий срібний хрест, який ніколи не знімав і завжди носив поверх одягу — для удачі. Хрест був справжній, з церковної крамниці. Він не раз рятував його в різних халепах, допоможе й зараз. Відморозки просто перепили й щось переплутали. Протверезіють, розберуться, випустять, ще й вибачатимуться. Головне, щоб машина не заглухла. А все інше якось розрулиться само собою.

3

Вона народила сина всупереч усьому. Батьки відразу відмовилися допомагати, адже вона заради власної сім’ї занапастила кар’єру та покинула навчання. Чоловік залишався байдужим до її страждань і болю, бо прагнув до власних цілей в житті, тож пішов до іншої, більш розкутої в ліжку та послужливої. Друзів вона втратила за кілька років шлюбу. Таким чином маленький клубочок щастя виявився відправною точкою до жіночої самотності. Увесь її час, увесь життєвий простір зайняла дитина. Утім, поступово безмежне щастя від народження первістка перетворилося на гнітючий полон.

Спершу вона звинувачувала весь світ у своєму горі, згодом з’явилися імена конкретних винуватців усіх її лих, ще пізніше життя зробилося геть нестерпним. А маленький клубочок щастя ріс, набирався сил і мужності.

Час лікує рани. Хоч які глибокі, хоч як довго нили її шрами на серці. А може, вона просто звикла до ударів долі й навчилася сприймати їх зі вдячністю або покірністю — вже не так важливо. Важливо, що змогла виростити сама, поставити на ноги, вивчити й навіть «дати путівку в життя». І виявилася непотрібною. Як колись давно виявилася непотрібною його батькові, так і тепер вона розуміла: це кінець, пташеня випурхнуло з гнізда й уже не повернеться. Проте потайки вона так довго чекала цієї миті, що з появою незалежності від постійної турботи за сином Жінка розгубилася остаточно. Така бажана й омріяна свобода не принесла ні шаленого кохання, ні радості, ні вільного часу «для себе».

Сина мало цікавили її жіночі печалі, її курячі котлети і сповнені гіркою любов’ю очі. У сина було своє життя, а у неї своєї долі так і не склалося.

Вона не наважилась обговорювати його рішення стати музикантом. Як зазвичай погодилась, хоча розуміла: заробляти музикою буде складно. Вона не стримала його, коли син вирішив піти на війну. Сама ж виховала мужчину, сама вчила бути сильним і робити вчинки. Тому коли їй сказали, що син потрапив у полон, нікого, крім себе, не звинувачувала. Продала обручку, яка багато років припадала пилом у коробці з біжутерією, золотий годинник, який їй подарували батьки на повноліття. Позичила грошей у всіх, хто міг допомогти, і поїхала шукати сина — одну-єдину причину, яка стільки років тримала її душу на цьому світі.

Де шукати інформацію про полонених вона гадки не мала. Запитувати у когось, радитись або шукати посередників побоялася. Адже стільки років їй ніхто не допомагав, вона звикла все вирішувати сама.

У місто, звідки кілька разів телефонував син і в якому його бачили востаннє, вона приїхала після обіду. Маршрутка зупинилася біля якогось магазину. Всі пасажири спішно вийшли й розбіглися у своїх справах. Вона залишилася стояти на зупинці. Місцеві, кидаючи оком на безпорадну пані, немов прицінювалися, але проходили повз без агресії.

Ніякого плану вона не мала і що робити далі не знала. Розбиті стіни будинків, порожні вулиці, понівечені машини на узбіччях породжували в душі панічний страх і бажання бігти із цього страшного міста. Бігти назад, у теплу світлу квартиру, де на кухні завжди пахло булочками з корицею, а на підвіконні цвіла герань. Єдине, що рухало її вперед, — бажання знайти сина й повернути додому. На кухню, де булочки, де свище чайник і плюється бризками окропу, де в шафі лежать шкільні альбоми, а на стіні висить побитий міллю килим. Повернути втрачене найдорожче — ось що вона хотіла найбільше в цю страшну мить, ось навіщо приїхала у страшне сіре місто, ось що робило її сильнішою за інстинкт самозбереження.

На її щастя, в магазині біля автобусної станції чоловіки сперечалися про полонених. Вона прислухалася, а потім, набравшись рішучості, підійшла до одного з них. Він завантажував у багажник старих «Жигулів» великі пакети з хлібом, бляшанками, крупою й випивкою.

— Пробачте, я шукаю сина.

— Сина? А я тут при чому?

— Я чула вашу розмову. Мій син потрапив у полон. Його востаннє бачили саме у вашому місті. Може, ви щось знаєте про полонених...

Чоловік пильно подивився на неї. Дістав з кишені жменю насіння та, спльовуючи лушпиння під ноги, посміхнувся. Посмішка була недоброю, навіть хижою. Вона хотіла піти, але Місцевий гукнув її та запропонував сісти в машину. Обернувшись на голос, Жінці здалося, що він щось знає, тому покірно сіла на заднє сидіння.

Він увімкнув музику й розвернувся до неї, широко посміхаючись. Вона помітила, що до його нижньої губи прилипла лушпайка від насіння, але нічого не сказала. Було огидно, але вже не страшно.

— А чому ти до мене підійшла?