Читати книгу - "Пам’ять крові"

здивуванням зазначив, що на ньому був не жовнірський однострій, а проста одежа, яку носили місцеві селяни.

– Ну-ну, Ларцю, нема чому дивуватись, – ніби до давнього знайомого, звернувся до підлітка дивний чоловік. – Колись я тобі розкажу, що до чого.

Ларко ще більше остовпів, не знаючи, що казати і як поводитися.

– То ти знаєш того пана? – з видимим полегшення запитав Левонко, в очах якого все ще чаївся переляк.

– Певно, що знає, – випередив Ларка незнайомець. – Ми з ним далекі родичі. Правда?

Сам не знаючи чому, Ларко кивнув головою.

– Я тут недалечко, біля дикої груші, вийду, – наче продовжуючи дружню розмову, недбало кинув чи то жовнір, чи селянин. – Тут навпростець до мого хутора рукою подати.

Він хитро глянув на Ларка і поплескав рукою позаду себе.

– Тут у мене є для тебе подарунок. Але забожись, що не будеш його розкривати, поки не приїдеш додому.

Він дивився на підлітка поглядом, у якому відчувалась якась незбагненна сила, що ніби примушувала підкоритись.

– Присяйбо, що не буду, – якимось чужим голосом сказав Ларко і перехрестився.

– Ото й добре, – весело відгукнувся незнайомець і, плеснувши Ларка долонею по плечу, зіскочив з воза.

– А оно і груша, – вказуючи на поодиноке дерево, що виднілось попереду ліворуч від тракту, бадьоро мовив чоловік, який назвався Ларковим родичем. – Бувайте здорові, козаки! Ще побачимось…

Він скинув догори праву руку з розчепіреними пальцями і, різко повернувшись, швидко почимчикував через поле. Глянувши в бік Устилуга, він на мить завмер, і, зірвавшись на біг, за якусь хвилю зник у недалекому яру.

Провівши дивного чоловіка поглядом, Ларко теж озирнувся і побачив, як далеко позаду над трактом здіймається курява. Хтось там їхав, як і вони, у бік Володимира. Ларко вйокнув на коней, і вони спочатку поволі, а за тим дедалі швидше побігли вперед.

– То він справді твій родич? – запитав Левонко, все ще перебуваючи під враженням від такої несподіванки. – Якийсь він чудний…

– Родич, родич, – заспокоїв товариша Ларко, який і сам не розумів, чому покриває вигадку незнайомця. – Ото тільки не знаю, на якому хуторі він живе. Ми там ні разу не були.

У Федорівку до Туруків Ларко з Левонком приїхали вже по обіді. Перелякана тітка Оксана, побачивши підлітків на возі, до якого були прив’язані четверо коней, серед яких і двоє їхніх, підбігла й схопила Ларка за руку.

– Що сталось, Ларцю? Де Матвій? Де ваші батьки?

– Та не побивайтесь, тітонько, – почав заспокоювати її Ларко. – Усі старші поїхали далі з обозом. Сказали, що як доправлять доручне[15] до Любліна, то повернуться. Через тиждень чи, може, два…

– Ото горе мені, – бідкалась тітка Оксана. – Чекай тепер вітру з поля.

Вона витерла ріжком хустини сльозу.

– А ви ж як добрались назад з таким табуном? Не боялись самі їхати?

– А чого б вони мали боятись, – раптом почувся збоку дзвінкий дівчачий голос. – Я оно і то б не побоялась!

Ларко, Левонко і тітка Оксана водночас повернули голови на голос.

Молодша донька Туруків Анна стояла біля воза, виставивши вперед ногу і виклично задерши підборіддя.

– Бачили таку гонорову? – вдавано гнівно гукнула тітка Оксана, окидаючи доньку поглядом, який аж світився материнською любов’ю. – Поїхала б вона! І в кого ти тільки така пішла…

– В моїх любих тата з мамою, – засміялась дівчина. – Туруки всі гонорові.

Ларко дивився на Анну, і не ладен був сказати й півслова. Погляд дівчини ніби зачаровував його, позбавляючи сили волі. Мовчав і Левонко, не відводячи від Анни очей.

– Ну, годі, доню, – розуміюче всміхнулась тітка Оксана. – Давай приймати дорогих гостей. Поки вони розпряжуть коней та дадуть їм оброку, у нас все вже повинно бути готове.

Вона лагідно глянула на підлітків, проте сказала владно:

– У нас ночуєте, парубки. Відпочинете добре, бо бачу, що невиспані зовсім. Додому вранці поїдете.

Одразу ж після пізнього обіду з борщем і печенею Ларка і Левонка потягнуло на сон. Після майже безсонної ночі це було й не дивно. Передбачивши це, тітка Оксана разом з Анною вже приготували постіль у валькірі[16].