Читати книгу - "Квіти на снігу"

class=stanza> Соломія! І серце зрадіє! Соломія! Кажу знов і знов: «Ти моя найщасливіша мрія! Ти моя найпалкіша любов!»

Я знав ці рядки! Дуже добре знав! Ще б пак! Це ж я сам їх написав. У тому зошиті… Тому самому, який так загадково зник тоді, у педшколі, і з якого було вирвано той злощасний аркуш, через який мене відправили в товарняку до Сольвічегодська. До Сольвічегодська, у мерзлій землі якого залишилися мама й Марійка. «Соломія!/І серце зрадіє!..» Цей вірш я написав для Соломійки. Написав, та так і не прочитав ніколи!

Я стояв, наче блискавкою вражений, – тримав у руках ручку ляди й не знав, що з нею робити, не міг ні розігнутися, ні дихнути. А в сінях знову рипнули чоботи й почувся сміх.

– Ну ти подумай, добре подумай, Соломійко! Чого тобі в сільській школі киснути? А з райкому комсомолу знаєш як можна стрибнути? На самісінький Олімп! Мені обіцяють підвищення. І ти за мною піднімешся. Та ми б із тобою!..

– Та чи я зайчиха, щоб стрибати? – сміється Соломійка.

– А хіба я писав би такі вірші для зайчихи?

Це він писав?! Це він?!! А грім би його вбив!

– Ти… Ти… для мене все, – чулося із сіней. – Ну навіщо таку красу на хуторі ховати? Для кого? Кращого за мене все одно не знайдеш. Даю тобі тиждень на роздуми – і…

Я чув його важке дихання, чув, як Соломійка пручається. Мозок накрила гаряча хвиля, і він уже не міг керувати моїм тілом, воно не слухалося його, тремтіло від гніву й аж корчилося від бажання вбити того прилизаного в хромових чоботях. Я рвонувся донизу. Але не встиг: він пішов, голосно гримнувши дверима й насвистуючи якусь веселеньку мелодію. Соломійка розкинула руки й затулила собою сінешні двері.

– Зупинись! Отямся! Що ти надумав?! На себе погибель накличеш! А я? А моя мама?

Він приїхав рівно за тиждень – у неділю, о такій же порі. Знову колеса «Побєди» гонорово здійняли шлейф куряви й завмерли біля хвіртки. Знову гість, порипуючи чобітьми, ходив хатою й переконував Соломійку їхати до міста. Знову читав їй вірш. Інший, але з того самого зошита… З того самого… І знову обіцяв приїхати.

Він приїжджав, поки не перечитав усі мої вірші. Після кожного його від’їзду Соломійка плакала. Тулилася до мене й говорила про лихе передчуття, про якісь тривожні віщі сни, про те, що можна було б кудись утекти, може, навіть завербуватися на Донбас – туди вже кілька хлопців і дівчат із села виїхали, щоправда, добровільно-примусово. Соломійці страшно подумати про той Донбас, про шахти, про те, що доведеться попрощатися з хутором, зі школою. Але ще страшніше залишатися.

– Ми ж не злочинці якісь, щоб ховатися все життя, – благально заглядала мені в очі. – Мені так хочеться вийти з тобою на люди. Так хочеться народити дитинку. А там, на новому місці, можна було б одружитися й жити собі щасливо.

Я пригортав її до себе, спивав солоні сльози з її горіхових очей, вдихав любисткові пахощі пшенично-русого волосся, обціловував її з голови до кінчиків пальців. Казав, що готовий хоч на край світу, аби тільки з нею, зі своєю Соломійкою. Але це не так просто: потрібні документи, і не просто документи, а на інше прізвище. Без них же ніде й кроку не ступиш. От тільки як їх зробити? Вирішили шукати потрібну людину.

Соломійка вийшла на вчителя малювання із сусіднього села. Подейкували, що Григір Пушкарук працював у повстанській друкарні разом зі знаменитим графіком на псевдо Бей-Зот, який перед війною вивчився на художника аж у Варшаві, а під час війни друкував газету, усілякі листівки з відозвами, а як треба було, то й липові посвідки повстанцям виготовляв. Це вже в сорок четвертому Григора Івановича взяли до Червоної армії, з якою він пройшов до самого Берліна. Повернувся звідти з медаллю на грудях. Якби не вона, не допомогли б ні штурм Берліна, ні два важкі поранення. Григір Іванович пообіцяв допомогти. Пообіцяв, але не встиг.

Тієї вересневої неділі синя «Побєда» з’явилася на хуторі не зранку, як зазвичай, а надвечір. Примчала, здіймаючи вже не куряву, а бризки води з калюж: удень пройшов рясний дощ. Гість був не один – їх вивалилося з автівки троє. Певно, прибули з якогось бучного застілля, бо всі ледве на ногах трималися, збуджено галасували й розмахували руками.

Страх, як холодний вуж, заповз у моє серце, скрутився й причаївся в ньому. Страх не за себе, а за Соломійку. Цей візит не віщував для неї нічого доброго.

Дуже вже вони підігріті, дуже вже нахабно поводяться. А той… Рипить чобітьми попереду, поспішає, аж спотикається, розбризкує калюжі своїми хромовими, з грюкотом відчиняє двері.

Серце моє обірвалося й впало донизу, у сіни, та й покотилося заляпаною їхніми чобітьми підлогою до хатніх дверей. Лежало біля порога й болісно прислухалося до того, що діється за ними. Я почав спускатися слідом за своїм серцем. Але забрьохані жовтим суглинком гості не затрималися в хаті: гримнули дверима зі світлиці, потім сінешніми, затупотіли, зачвакали по калюжах, зарепетували п’яними голосами.

Я вистрибнув назад на горище. Думав, що п’яна компанія пішла до автівки. Визирнув крізь причілкову солому, а там…

Господи, як ти міг таке