Читати книгу - "Пробуджена Енея"

основі специфічних стереотипів свідомості й поведінки. Етнос існує як стійка система, що протиставляє себе усім іншим аналогічним колективам людей за принципом “ми – не ми”, “свої – чужі”, “ми такі, а решта – інші” [291. 69].

Усвідомлення своєї єдності й самоідентифікація етносу є відображенням компліментарності (термін Л. Гумільова) як підсвідомого відчуття взаємної симпатії та спільності людей. Таким чином, визнання етнічним колективом своєї єдності є головною ознакою етносу як системи.

Крім того, безперечно, існують інші важливі ознаки: мова, релігія, культура, територіальна єдність, спільність економічного життя, самоназва ті інші.

Самоідентифікація з певним етносом відображає, насамперед, системний зв’язок між людьми, пов’язаними спільним укладом життя, звичаєвістю, світоглядом (що вже носить характер релігійного освоєння простору). Це ототожнення відображає у свідомості людей об’єктивно існуючу цілісність етносу як системи.

Етнічна належність людини чи колективу є відображенням певної фізичної або біологічної реальності, а водночас виступає не лише ознакою природи людини, але й продуктом її свідомості.

Феномен етносу, на думку Л. Гумільова, належить до біогеографічних, а не історико-соціальних явищ. Однак, цей дослідник відкидає роль етнічної традиції в збереженні етнічного колективу, віддаючи перевагу звичайній інерції: доти, поки інерція не вичерпається, люди, що належать до даного етносу, відноситимуть себе до нього. І при цьому не має значення, чи говорять вони мовою предків, чи дотримуються їхніх обрядів, чи шанують свої древні пам’ятки, чи живуть на землі, яка є їхньою прабатьківщиною. Така позиція відомого етнолога є відображенням глобалістичних тенденцій і концептуально тяжіє до універсалістських доктрин представників так званого “нового світового порядку”.

Сучасне розпорошення (фрагментація) етнічного колективу через різноманіття релігійних конфесій (часто чужорідних і не властивих даному етнічному простору) є головною причиною порушення етнічних зв’язків шляхом руйнування компліментарності. Релігійний плюралізм, так само як “мода” на багатопартійну систему суспільства, всіляко заохочувані Заходом і підтримувані державою, нині, на мою думку, виступає руйнівним фактором етно- і екосистеми, шкодить консолідації української нації, гальмує державотворчі процеси.

Особа не може бути байдужою до відмінностей між людьми, їх расовими типами, національністю, мовою, статтю, зрештою їхніми уподобаннями, політичними чи релігійними орієнтаціями. Це цілком природно. Всі ці особливості можуть як об’єднувати, так і роз’єднувати людські спільноти. Отже, розщеплення суспільства на безліч різноманітних груп, політичних напрямків та різнорідних релігій завжди криє в собі небезпеку – своєрідну вибухівку, яка до певного часу приспана, однак може спрацювати в екстремальних ситуаціях. Ніякі закони не в силі стримати цю природну енергію, що прагнутиме виходу. У свою чергу, такий плюралізм – явище не природне, а набуте в силу спрямовуючої дії політичних заходів, законів, пропаганди, виховання, або просто “моди”, поширюване через ЗМІ зацікавленими латентними структурами.

Внутрішні бродіння в етнічній спільноті спричинюють негативні для народу наслідки – розпад, розпорошення, викликані порушенням традиційних звичаїв, відходу від рідного способу мислення і життя. Натомість, група, яка дотримується етнічного звичаю, сама виступає гарантом збереження своєї етнічної цілісності.

Слід визнати, що поза етносом не існує жодної людини. Особа може не знати про своє походження, забути рідну мову (або не володіти нею зовсім), не мати властивих для даного етносу релігійних уявлень, але без поведінки у колективі вона жити не може. А оскільки саме характер поведінки (як ментальний прояв внутрішньої сутності особи) визначається етнічною належністю, то всі люди, як правило, є причетними до етносфери.

Генетика переконливо доводить, що поведінка людини на 80% обумовлена її генотипом, і лише на 20% – фенотипом, тобто вплив середовища дається взнаки у чотири рази рідше, ніж природа його спадковості [2. 9].

Соціальні й етнічні процеси мають відмінну природу. Якщо суспільний розвиток має безперервний, лінійний, глобальний характер, то етнічний – дискретний, хвилеподібний і локальний. Як правило, розпад імперій і зникнення певного соціуму активізує етнічні процеси. Це переконливо засвідчує й історія етнічного розвитку в Україні і посилення інтересу до власне українського після розвалу Радянського Союзу. Зв’язки, що об’єднують людей в етнос, поширюються не лише в просторі, а й у часі. Відомий етнолог Ю. Бромлей вважає: “Позбавте етнос внутрішніх культурних зв’язків, і він неминуче асимілюється” [66].

Міжпоколінна передача знань і звичаїв відіграє роль природного каталізатора етнічної спільноти, з яким не можуть конкурувати ніякі глобальні “вселюдські цінності” чи штучні громадянські закони. Таким чином, без збереження етнічної традиції не можливо зберегти самоідентичність.

Сергій Шелухін вважав: “Єдина нація не має двох душ, а значить, і двох психологій, як і здорова нормальна людина, а коли дві психології – то вони вже два народи, дві нації” [534].

Про єдиний ритм етнічного колективу маємо нині ряд досліджень етнологів і психологів, зокрема таке цінне спостереження: “Етнос – це пасіонарне поле одного ритму, бо в іншого етносу свій ритм. Саме ці ритми люди вловлюють відчуттям “свого” і “чужого”. Ритм не є природжений, він – властивість не особи, а етнічного колективу. Немовля має успадкований від предків генотип і фенотип, але етнічного ритму в нього нема. Поступово дитя входить до життя, і його біологічне поле починає коливатися в унісон з полями оточуючих” [291. 70].

Природжене відчуття “свого” і “чужого” є найсильнішим етнозберігаючим чинником для кожного етніка. Ця риса передається немовляті шляхом своєрідної “сигнальної спадковості”, тобто органічне засвоєння звичаю власного роду, а пізніше – етносу. Саме етнічною традицією регулюються і побутово-релігійні відносини всередині родинного та етнічного колективу. Наявність етнічної традиції в певному соціумі є тим “щось”, притаманним саме цій певній національній спільноті. Це “щось” з окремих елементів культури створює саме цю, а не іншу націю з її особливим світосприйняттям, менталітетом, характером, способом життя. Етнічна традиція відіграє роль специфічного, особливого, неповторного, одвічного, притаманного саме певній, а не якійсь іншій нації.

Феноменальна особливість традиції полягає в тому, що вона консервує і відтворює власну духовність у різних формах людського буття і діяльності, продукує не стільки предметно-матеріальні зразки культури, скільки духовно-культурні здобутки особи-етніка. “Етнічна свідомість зберігає пам’ять про древні види занять, огорнутих сакральним ореолом, оспіваних поетичним міфо-фольклорним словом” [477. 23].

Переважна більшість народів до прийняття ними світових релігій мала свої власні етнічні системи вірувань, які прийнято називати терміном “язичництво”. Оскільки дехто не погоджується з правомірністю вживання цього слова, його слід визначити перед тим, як застосовувати. У Біблії (Старий заповіт) воно вживається на позначення усіх неєвреїв, що поклоняються іншим Богам, крім Ягве. Те, що юдеї, а разом з ними і християни, надали цьому слову негативного значення, в даному випадку нас не повинно бентежити, оскільки по суті воно правильне – так дійсно називають тих, хто поклоняється своїм власним Богам, а не юдейському Ягве, і не Христосу.

Вірогідно, в час свого функціонування у природному середовищі всі природні релігії носили й етнічні назви.