Читати книгу - "Місто кісток"

тобою, і ми підемо туди разом, а там зустрінемося з іншими. Твоя мама буде не проти. Вона мене любить.

Клері розсміялася:

– Як на мене, вона завжди мала чудернацький смак.

– Тебе ніхто не питає, – Саймон закінчив розмову під крики своїх приятелів.

Клері поклала слухавку й оглянула вітальню. Свідчення маминих художніх уподобань були повсюди: від декоративних оксамитових подушок ручної роботи, що лежали на темно-червоному дивані, до стін, обвішаних картинами Джоселін у рамках, дібраних зі смаком. Здебільшого тут були пейзажі: звивисті вулички Південного Мангеттена, залитого золотистим світлом, поруч зимові замальовки Проспект-парку – темні ставки, укриті мереживною стрічкою білого льоду.

На поличці над каміном у рамці стояла фотографія батька Клері. Світловолосий задуманий чоловік у військовій формі. В кутиках його розумних очей виднілися зморшки, які з’явилися від сміху. Кілька його медалей Джоселін зберігала в невеличкій скриньці біля свого ліжка. Та ці нагороди нічим нікому не допомогли, коли Джонатан Кларк врізався на автомобілі в дерево неподалік від Олбані та помер ще до народження власної доньки.

Після його смерті Джоселін повернула своє дівоче прізвище. Вона ніколи не розказувала Клері про батька, але берегла скриньку, на якій було вигравірувано ініціали «Д. К.». Окрім медалей, там було кілька світлин, обручка та пасмо світлого волосся.

Іноді Джоселін брала скриньку до рук, відмикала її, виймала золотаве пасмо, ніжно погладжувала його та, поклавши назад, бережно замикала скриньку.

Звук ключа у замку вхідних дверей вивів Клері із задуми. Поспіхом вона кинулася на диван і спробувала вдати, що захоплена читанням однієї з книжок у м’якій обкладинці, які її мати залишила на журнальному столику. Джоселін вважала читання сакральним заняттям і зазвичай не переривала Клері на середині книги навіть щоб насварити її.

Двері з глухим стуком відчинилися, і з’явився Люк зі стосом великих квадратних аркушів картону. Коли він опустив їх на підлогу, Клері зрозуміла, що це складені картонні коробки. Люк випростався і повернувся до неї, всміхаючись.

– Привіт, дя … Люку, – промовила вона, перервавшись на півслові. Рік тому Люк попросив Клері не називати його дядьком, оскільки це змушує його почуватися старшим, й окрім цього нагадує йому про «Хатину дядька Тома». Крім того, Люк делікатно додав, що він їй не дядько, а просто близький друг її матері, який знає її все своє життя.

– А де мама? – запитала Клері.

– Припарковує пікап, – відповів Люк і потягнувся, задоволено розпростовуючи своє довге тіло. Він був у своєму звичному одязі: старих джинсах і фланелевій сорочці. На переніссі косо сиділи вигнуті окуляри в золотій оправі.

– Нагадай-но мені ще раз, чому в цій будівлі немає вантажного ліфта?

– Тому що вона стара, і це її родзинка, – одразу ж знайшлася Клері.

Люк усміхнувся.

– А для чого ці коробки? – запитала вона.

Його усмішка зникла.

– Твоя мати хотіла зібрати деякі речі, – сказав Люк, уникаючи її погляду.

– Які речі? – запитала Клері.

Він махнув рукою.

– Все зайве, що перекидається будинком. Зробимо місце, де буде зручно ходити. Ти ж знаєш, що вона ніколи нічого не викидає… А ти чим зайнята? Вчишся?

Люк узяв книгу з рук Клері й прочитав уголос:

– «Світ досі кишить різноманітними створіннями, існування яких офіційна наука не визнає. Феї та гобліни, привиди та демони все ще ширяють…». – Люк відклав книжку й уважно подивився на Клері поверх окулярів:

– Це для школи?

– «Золота гілка» Фрейзера? Ні. До школи ще два тижні. – Вона забрала книжку. – Це мамина.

– Я так і думав.

Вона поклала її назад на стіл.

– Люку?

– Га?

Книжку вже забуто. Люк рився в ящику з інструментами, що стояв біля каміна.

– А, ось він, – зрадів Люк і витягнув помаранчевий пістолет для клейкої стрічки.

– Що б ти робив, якби бачив те, що не помічають інші?

Пістолет для скотчу випав з рук Люка і дзенькнув об облицьований кахлями камін. Він став на коліна, щоб підняти його, не дивлячись на неї.

– Ти маєш на увазі, якби я став єдиним свідком злочину, щось таке?

– Ні, не це. Якби довкола були люди, але ти єдиний, хто це бачить. Наче для всіх інших це невидиме.

Він роздумував, стоячи на колінах і затиснувши в руці надщерблений пістолет для клейкої стрічки.

– Я знаю, це звучить дивно, – Клері зважувала кожне слово. – Але…

Він обернувся. Його очі, такі блакитні за скельцями окулярів, дивилися на неї з незмінною прихильністю.

– Клері, ти художник, як твоя мати. Це означає, що ви по-іншому сприймаєте світ. У вас є дар