Читати книгу - "Місто кісток"

бачити красиве і жахливе у звичайних речах. Ти не божевільна, а просто особлива. У цьому немає нічого поганого.

Клері підняла ноги на диван і вперлася підборіддям у коліна. В її голові промайнули картинки зі службового приміщення: золотий батіг Ізабель, передсмертні конвульсії блакитноволосого юнака, бурштинові очі Джейса. Красиве і жахливе. Вона спитала:

– Якби жив мій батько, думаєш, він теж був би художником?

Люк виглядав приголомшеним. Перш ніж він устиг відповісти, двері відчинилися, і до кімнаті поважно увійшла мама Клері, вистукуючи каблуками по блискучій дерев’яній підлозі. Вона з дзенькотом кинула Люку ключі від авто й повернулася, щоб поглянути на доньку.

Джоселін Фрей була тендітною приємною жінкою з рудим волоссям, трохи темнішим та вдвічі довшим, ніж доньчине. Сьогодні воно було закручене у темно-рудий вузол і скріплене просунутим крізь нього графітовим олівцем. Джоселін була в комбінезоні, забризканому фарбами, футболці кольору лаванди та коричневих туристичних черевиках, підошви яких також були обляпані олійною фарбою.

Клері завжди говорили, що вона схожа на маму, та дівчина цього не помічала. Єдине, чим вони були подібні, – це фігури. Обидві стрункі, з невеликими грудьми та вузькими стегнами. Але вона знала, що мама була справді красивою. Щоб бути гарною, треба бути гнучкою та високою. А коли ти на зріст трохи більше за півтора метра, ти – симпатична. Не гарна чи красива, а просто мила. Врахуйте волосся морквяного кольору та обличчя, вкрите веснянками, – і Клері здавалося, що вона була Реґґеді Енн, ганчірною лялькою, натомість її мама нагадувала Барбі.

Джоселін навіть рухалася так граційно, що люди озиралися, коли вона проходила повз. Клері, навпаки, завжди спотикалася. Лише одного разу вона привернула увагу перехожих, коли промчала повз них і розтяглася на сходах.

– Спасибі, що допоміг з коробками, – сказала Джоселін, усміхаючись.

Він не всміхнувся у відповідь. Шлунок у Клері наче стиснувся. Очевидно, що щось відбувається.

– Вибачте, я затрималася, бо шукала місце на парковці. Там сьогодні море людей.

– Мам? – перебила її Клері. – Для чого коробки?

Джоселін прикусила язика. Люк зиркнув на Клері, безмовно натякаючи Джоселін, щоб та продовжувала. Нервово посіпуючи рукою, жінка заправила за вухо обвисле пасмо та присіла на дивані поруч із дочкою. Зблизька Клері помітила, наскільки втомленою була її мама. Темні круги під очима та червоні повіки видавали безсонну ніч.

– Це через минулу ніч? – запитала Клері.

– Ні, – швидко сказала мама і, провагавшись, додала: – Частково. Не треба було тобі вчора цього робити. Та ти знаєш.

– Я ж попросила вибачення. І що далі? Якщо збираєшся тримати мене під домашнім арештом, так і скажи.

– Я не збираюся робити цього, – голос мами був напружений мов струна. Вона поглянула на Люка, але той заперечно похитав головою.

– Просто скажи їй, Джоселін, – сказав він.

– Не говоріть так, наче мене тут немає! – пробурчала Клері. – Що ти маєш мені сказати?

– Ми їдемо у відпустку, – важко зітхнувши, видавила з себе Джоселін.

Люк виглядав незворушним, наче полотно, з якого витерли всі фарби.

– І в цьому вся проблема? Ви їдете у відпустку? – хитнувши головою, Клері відкинулася на спинку дивана. – Не розумію. З чого робити проблему?

– Не думаю, що ти зрозумієш. Я мала на увазі, що їдуть усі: ти, я і Люк. Ми вирушаємо в заміський будинок.

Клері глянула на Люка. Він, зціпивши зуби і схрестивши руки на грудях, дивився у вікно. Дивно, що ж його засмутило? Люк дуже любив цей будинок у північній частині штату. Він купив його десять років тому, сам лагодив і їздив туди за найменшої можливості.

– Надовго?

– До кінця літа, – відповіла Джоселін. – Я принесла коробки на випадок, якщо ти захочеш взяти з собою книги чи художнє приладдя…

– До кінця літа? – Клері аж випрямилася від обурення. – Я не можу, мам. У мене свої плани. Ми з Саймоном хочемо влаштувати вечірку перед початком навчання, у мене кілька зустрічей з моєю мистецькою групою, а ще десять уроків у художній школі «Тіш»…

– Мені шкода, що так вийшло з художньою школою. А решту можна легко скасувати. Саймон зрозуміє, та й твоя мистецька група теж.

Клері з тону матері зрозуміла, наскільки все серйозно.

– Але я вже оплатила весь курс у школі! Цілий рік збирала. Ти ж мені обіцяла! – Клері повернулася до Люка. – Скажи їй! Скажи, що це несправедливо!

Люк незворушно дивився у вікно. Лише м’яз на його щоці нервово смикався.

– Джоселін – твоя мама. Їй це й вирішувати.

– Нічого не розумію. – Клері знову повернулася до матері. – Що сталося?

– Мені потрібно поїхати, – сказала Джоселін. Кутики її губ тремтіли. – Мені потрібні спокій і тиша. Та й з грошима зараз туго.

– То візьми з батькових запасів, – сердито мовила Клері. – Ти ж завжди так робиш.