Читати книгу - "Богиня і Консультант"

А тепер ти навіть не хочеш дізнатися, яка падла й нащо вбила твого друга.

– Я такого не казав.

– Казав. «Я не підписуюсь!» – передражнив Яра.

– Я не працівник спецслужби і не рейнджер.

– А я тебе, брате, в групу захвату не записую. І в тил ворога не відправляю. Якщо буде треба, то для цього люди знайдуться. Профаки.

– А я не «профак», я «шльоцик», так?

– Образився… Ну вибач. Не хотів. У тебе, скажімо так, буде інше завдання.

– А-а… Все ж таки «завдання»…

– Ну, хочеш, – Яра наблизив своє гіпнотичне око майже до обличчя Мітелика, – я тобі заплачу. Як професійному колупальнику в гімні. Як офігенно крутому профакові. Поімєєш на смерті друга аж двадцять тонн гривень. А як добре працюватимеш, то й усі двадцять п’ять… Вигідно, брате.

– Хєрово ти мої сівішки читав, брате, – син артилериста відповів поглядом на погляд, намагаючись не змигнути.

Йому здалося, що вони дивилися один на одного цілу вічність. Потім Яра спритно перехилився через ремінь безпеки і обняв старшого консультанта.

– Все буде добре, Міта-брате, – сказав він.

Мітелик не бачив Яриного обличчя, але йому здалося, що воно не посміхається, що єдине око таке ж холодне і конспіративне, як і вічність тому.

4

Удруге Яра зупинив джип у Карпатах, за кількасот метрів від крайньої хати гірського села. Високі кущі й насип не дозволяли побачити джип з дороги. Вже сутеніло, і тінь видовженої гори надійно сховала коробку «лендкрузера» від сонячних променів. Яра вийняв стільничку, подивився на монітор.

– Тут МТС не тягне. А в тебе теж МТС, – констатував він. Потім спитав Мітелика: – Зголоднів? – і сам відповів: – Зголоднів, авжеж, зголоднів наш Міта-брат. А на цей випадок у добрезного братана Яри заникано сухпайок. Поживний і смачний.

Він видобув з-за Мітеликового сидіння пластиковий пакет. У пакеті знайшлося кілька великих бутербродів, загорнутих у прозору плівку, шмат сирокопченої ковбаси і плитка чорного шоколаду. За іншим сидінням Мітелик виявив дволітрову пляшку з тоніком. Компаньйони швидко відновили сили. Після вечері Яра заплющив очі. Здавалося, він заснув.

– На кого чекаємо? – спитав Валерій Петрович.

– Темнота – друг молодёжи.

– Істинно, брате. Але от питання: що ота малодьож забула в цій дірі? До речі, Джеймс Бонд відмовився від костюмів Brioni.

– Джеймс Бонд – кончений, – Яра розплющив очі й почепив на носа темні окуляри. – Перш ніж щось далі робити, ми повинні з’ясувати, знайшли ті уроди реліквію чи ні.

– І ось тут ми це маємо вияснити?

– Так. Саме тут.

– У цих горах?

– У цих довбаних горах. Кажу ж тобі людською мовою.

– І хто ж нам тут, брате, надасть таку інформацію?

– Ти ж сам мені розповідав, що столичні клоуни ходять до дідів-провидців. Я от теж іноді ходжу.

– Здурів?

– А я завжди був дурним. Був би мудрим, мав би два ока. Як от ти, брате, маєш. Як мав Боб, царство йому небесне. – Яра розтягнув губи в робленій посмішці. – А кто не курит и не пьёт, тот здоровеньким помрёт. Да?

– Не треба так.

– Як?

– Так.

– Ок, брате.

– Проїхали… А що то за дідо?

– Мольфар[5].

– Справжній?

– Виробляти підробних ще не навчилися.

– Я не про те.

– Досі він про все точно розповідав. Не маю підстав не вірити. От ти, брате, називаєш себе консультантом. І клієнти тобі вірять і знов приходять до тебе, якщо твої прогнози справджуються, так?

– Але мої прогнози ґрунтуються на певних вихідних даних, статистиці, емпіричних підставах. А цей мольфар живе за сто кілометрів від хати Адамчуків. Він про вбивство навіть не чув.

– Логічно глаголиш, брате. От тому я йому й привіз дещо. Маленьку таку емпіричну підставку. Йдемо!

– Чекай, Яро, чекай… Я, зрозуміло, зле знаюся на усіх цих мольфарах. Але дещо знаю. Точно знаю: нормальні люди до тих мольфарів уночі не ходять. Варто, брате, почекати до ранку.

– У нас особливий випадок.

– Чому особливий?

– Спробуй здогадатися сам.