Читати книгу - "Гранатовий браслет"

Це дивна пристрасть неземна!

— Ось і точне зображення ноги.

А тут юнкер схиляє невинну Ліму до втечі з батьківського дому. Тут сама втеча. А це ось — критичне становище: розлючений батько наздоганяє втікачів. Юнкер малодушно звалює всю біду на покірливу Ліму.

Ти терла пудрою на носі й над бровами,

Жахна погоня вслід тут почалася за нами.

Як відкараскатись тобі від не! — я не знаю,

Моя ж тут хата скраю.

За історією дівчини Ліми йшла нова повість: "Княгиня Віра і закоханий телеграфіст".

— Ця зворушлива поема ще тільки ілюстрована пером і кольоровими олівцями,

— пояснював серйозно Василь Львович. — Текст ще виготовляється.

— Це щось нове, — зауважив Аносов, — я ще цього не бачив.

— Самий останній випуск. Свіжа новина книжкового ринку.

Віра тихо торкнулася його плеча.

— Краще не треба, — сказала вона.

Але Василь Львович чи не дочув її слів, чи не надав їм серйозного значення.

— Початок відноситься до часів доісторичних. Одного чудового травневого дня одна дівиця, на ім'я Віра, одержує поштою листа з голубками, що цілуються, на заголовку. Ось лист, а ось і голуби.

Лист містить в собі палке признання в коханні, написане всупереч всім правилам орфографії. Починається він так: "Прекрасна Блондина, ти, яка... бурхливе море полум'я, що клекоче в моїх грудях. Твій погляд, як отруйна гадюка, впився в мою змучену душу і т. д." В кінці скромний підпис: "За родом зброї я бідний телеграфіст, але почуття мої. гідні мілорда Георга. Не смію відкривати мого повного прізвища — воно надто непристойне. Підписуюсь лише початковими літерами: П. П. Ж. Прошу відповідати мені в поштамт, посте рестанте*2". Тут ви, панове, можете бачити і портрет самого телеграфіста, дуже вдало виконаний кольоровими олівцями.

Серце Віри пробите (ось серце, ось стріла). Але, як пристойна і вихована дівиця, вона показує лист шановним батькам, а також своєму другові дитинства і нареченому, красивому, молодому хлопцеві Васі Шеїну. Ось і ілюстрація. Звичайно, згодом тут будуть віршовані пояснення до малюнків.

Вася Шеїн, ридаючи, повертає Вірі обручку. — "Я не смію перешкоджати твоєму щастю, — каже він, — але, благаю, не роби одразу рішучого кроку. Подумай, зваж, перевір і себе і його. Дитино, ти не знаєш життя і летиш, як метелик, на яскравий вогонь. А я — гай-гай! — я знаю холодне і лицемірне світло. Знай, що телеграфісти звабливі, але підступні. Для них приносить незбагненну насолоду обманути своєю гордою красою і фальшивими почуттями недосвідчену жертву і жорстоко насміятися з неї".

Минає півроку. У вихорі життєвого вальсу Віра забуває свого поклонника і виходить заміж за красивого молодого Васю, але телеграфіст не забуває її. Він переодягається сажотрусом і вимазавшись в сажу, проникає в будуар княгині Віри. Сліди п'яти пальців і двох губ лишились, як бачите, скрізь: на килимах, на подушках, на обоях і навіть на паркеті.

Ось він в одязі сільської баби поступає на нашу кухню простою посудницею. Проте зайва прихильність кухаря Луки змушує його втекти.

Ось він в будинку божевільних. А ось постригся в ченці. Але кожний день неухильно посилає він Вірі пристрасні листи. І там, де падають на папір його сльози, там чорнило розпливається плямами.

Нарешті, він помирає, але перед смертю заповідає передати Вірі два телеграфні гудзики і флакон з-під духів, — наповнений його сльозами...

— Панове, хто хоче чаю? — запитала Віра Миколаївна.

VII

Заграва осіннього надвечір'я повільно догоряла. Згасла остання багряна, вузенька, як щілина, смужка, що червоніла на самому краю обрію, між сизою хмарою і землею. Уже не стало видно ні землі, ні дерев, ні неба. Лише над головою великі зорі тремтіли своїми віями серед чорної ночі, та голубий промінь від маяка підводився просто вгору тонким стовпом і наче розпліскувався там об небесний купол блідим, туманним світлим колом. Нічні метелики бились об скляні ковпаки свічок. Зірчасті квіти білого тютюну в палісаднику запахли гостріше з темноти й прохолоди.

Спєшников, віце-губернатор і полковник Пономарьов давно вже поїхали, пообіцявши прислати коней назад із трамвайної станції за комендантом. Гості, що залишились, сиділи на терасі. Генерала Аносова, незважаючи на його протести, сестри змусили надіти пальто і вкутали його ноги теплим пледом. Перед ним стояла пляшка його улюбленого червоного вина Pommard, поруч з ним з обох боків сиділи Віра й Анна. Вони дбайливо впадали коло генерала, наповнювали важким, густим вином його тонку склянку, підсували йому сірники, нарізували сир і т. д. Старий комендант мружився від блаженства.

— Так... Осінь, осінь, осінь, — говорив старик, дивлячись на вогонь свічки і замислено похитуючи головою. — Осінь. От і мені вже час збиратися. Ах, як жаль! Тільки-но настали красні деньочки. Тут би жити та й жити на березі моря, в тиші, спокій ненько...

— І пожили б у нас, дідусю, — сказала Віра.

— Не можна, люба, не можна. Служба... Відпустка закінчилась... А що казати, добре було б! Ти поглянь лишень, як троянди пахнуть... Звідси чую. А влітку в спеку жодна квітка не пахла, лише біла акація... але й