Читати книгу - "Клеркенвельські оповіді"

(прозвані в народі лолерами) — прибічники релігійного реформатора Джона Уїкліфа. ">[22] на Кольменівській вулиці. — Зубодер оглянувся в пошуках свідків, і Мароу квапливо ступив у тінь під вивіскою крамниці. — Лолер! — Зубодер тицьнув у нього пальцем. — Брехливий лолер!

Цієї миті на зубодера хтось наскочив і щосили зацідив йому кулаком по обличчю. Гамо Фулберд прийшов на порятунок Мароу.

Контужений зубодер завалився на спину й гепнувся серед гітерн[23] і скрипиць, сурм і барабанів, підвішених до стелі крамниці. Гамо копнув лежачого чоловіка в голову, й інструменти дренькнули. При перших же ознаках насильства почали збігатися люди, жадаючи теж узяти участь, але Мароу лишався спокійним.

— Біжи, Гамо, — прошепотів він, а потім голосно гукнув: — Господь із нами! — Він указав на зубодера — Цей чоловік — лолер.

Одразу здійнялися крики:

— В колодки його! В колодки!

Вільям Ексмю вже зник, і Гамо в свою чергу швиденько завернув на Міхурову вулицю. Якийсь хлопчик у шкіряному кашкеті та довгому пальті витріщився на нього, а потім збіг надвірними сходами на перший поверх сусіднього будинку. Ексмю часто казав Гамо, що Лондон — не більш ніж завіса, показний покров, який треба зірвати геть, аби уздріти сяюче обличчя Христа. Але в такі моменти місто здавалося цілком справжнім. Хлопчик когось кликав. Гамо завернув за ріг на узвіз Патерностер — вулицю ілюстраторів і пергаментників, чиї роботи були виставлені пообіч. Він мигцем помітив святого, що в екстазі здіймав руки догори, тимчасом як унизу малюнка мавпа пробиралася по лозах. Ось був образ Богородиці, але на полях купчилися гусаки, собаки й-лиси. Ось пісенний аркуш із заголовком «Mysteria tremenda».[24]

Ексмю пройшов провулком Св. Анни та завернув праворуч на Форстерів провулок; після ранкових подій йому раптом захотілося м'яса. Лють розпалила в ньому апетит. А лютився він тому, що почасти відчував презирство до самого себе. Як там кажуть у народі? Не бува двох голів під одним каптуром. Він жадав дроздів, пирогів, свинячих ніжок, чого завгодно. Втім мусив бути обережним. Завжди бути обережним. Він усвідомлював свою схильність до меланхолії, тож утримувався від смаженого та пересоленого м'яса. Природно, варене м'ясо для меланхоліків корисніше за смажене, але насамперед він уникав куштувати оленину; адже олень — це звір, що живе у страху, а страх лише підсилює меланхолійний флюїд. Якби він їв оленину, то втік би з Олдерсгейта ще скоріше. Поряд була харчевня, куди найманці та робітники приходили по свої варені баранячі кістки з дешевим елем. Повітря там було вкінець зіпсоване, сповнене балаканини та кишкових газів.

Утім деколи йому подобалося таке тісне й духмяне товариство, так само як йому подобалося вислуховувати гріхи сіромах. То був запах людства, і мешканці міста давно вже звиклися з ним. Бували навіть і такі, хто полюбляв тілесні аромати та шукав їх у нездорових місцях, — ці так звані «нюхачі» тинялися коло нужників і відкритих відходів для втіхи. Вони ходили назирці за громадянами, що мали якийсь певний або пікантний запах, доки не насичувалися тією гидкою смердотою. Ексмю наблизився до дверей харчевні, але гамір і шарварок усередині відстрашили його, мов гуркотіння млина. Хтось співав «Моя любов поїхала вдалину». Він не міг їсти в такому оточенні. Натомість зупинився біля лотка зі смажениною та купив двох зябликів на пенс, кидаючи їхні крихкі кісточки на землю по дорозі на захід до Ньюґейта.

Річард Мароу залишив зубодера на милість народу та умудрився пробратися вулицею Св. Мартіна до Старої Біржі Тут, у районі Павлового собору, всюди велися будівельні роботи й вулиця голосила вигуками «Туди!», «Вгору!» та «Гей!». Фури будівельників були запряжені кіньми та мастифами, а робітники грали в футбол або співали, вимахуючи кухлями, під час своїх коротких (бодай і частих) перерв. Це був Лондон в усій красі.

Коли Мароу звернув од їхніх вигуків і криків на Дівочий провулок, опинився у рідному районі Тут його звали Довгим Річардом або Довгим Дияконом. Ніхто не знав про його стосунки з Вільямом Ексмю, але всі вважали його «торкнутим» або «благословенним» якимось неземним духом. Приміром, він не виявляв поваги до багатіїв і знаті й ніколи не мурмотів «Бережи вас Бог» при зустрічі з ними; ніколи не кланявся їм, не ховав руки в рукавах і не знімав кашкета, перш ніж заговорити. Сусіди часто докоряли йому за таку поведінку, бо побоювалися за репутацію їхнього району, але він багаторазово відповідав, що, мовляв, «я радше їстиму деревних хробаків, аніж схилятимуся перед їхньою дурістю». На питання про його нечепурний одяг він відповідав притчею про павича, що плакав пізньої ночі, коли не міг себе побачити, бо гадав, що втратив свою красу. На питання, чи розуміє він, як його поводження загрожує міському порядкові, він цікавився, «чи галка може збурити море, посцявши туди?». «Крім того, — додавав він, — я надто молодий, аби принижуватись». Побожні мешканці району вподібнювали його до хреста, що стоїть серед вулиці, вказуючи людям шлях.

* * *

Під вечір Гамо Фулберд повернувся до Св. Варфоломія. Він жив у маленькому кам'яному сараї, збудованому в кутку церковного подвір'я попід зовнішнім муром; там він спав на дошці, вкритій соломою, поряд із начинням свого ремесла, що було акуратно розкладене на низенькому столику під вікном. Його заспокоювала мовчазна присутність цих знайомих речей — хутряних пензлів, олівців, череп'яних мисок, скляних фіалів. Тут не було вовняних ковдр, гобеленів чи подушок; усе було простим, як і сам сарай, хіба що земляна підлога була вкрита дерном, як і решта подвір'я. Він сів на свій табурет і почав працювати над пергаментом, який дістав од свого вчителя, отця Матвія, як нагороду за старанність. Він малював образ Трьох Живих і Трьох Мертвих. Живі тримали сувої, де було написано їхні клятви. «Клянуся кістками Божими, то був гарний ель» та «Клянуся ногами Христовими, я поб'ю