Читати книгу - "Дивні пригоди Петера Шлеміля"

кімнату. Він побачив, у якому я відчаї, і хотів тихо, шанобливо вийти. Я глянув на нього, знемагаючи під тягарем свого лиха, і відчув пекучу потребу поділитися з кимось своїм горем.

— Бендель, — покликав я його, — Бендель, ти єдиний бачиш мої тортури, шануєш їх, не намагаючись довідатися, що мене мучить, а тихо і лагідно співчуваєш Мені. Ходи до мене, Бендель, і будь найближчим мені другом, я не замикаю від тебе своїх скарбів, не хочу ховати перед тобою й свого смутку. Бендель, не покидай мене. Бендель, ти бачиш, я багатий, щедрий, милосердний, ти думаєш, що люди повинні мене за це вихваляти, а тим часом я втікаю і замикаюсь від них. Бендель, світ уже засудив мене і відштовхнув від себе, можливо, й ти одвернешся, коли довідаєшся про мою жахливу таємницю, Бендель, я багатий, щедрий, добрий, але — о боже! — я не маю тіні!

— Не маєте тіні? — скрикнув злякано добрий хлопець, і чисті сльози бризнули йому з очей. — Горе мені, що я народився служити панові без тіні!

Він замовк, а я знову затулив обличчя руками.

— Бендель, — додав я згодом, — я тобі звірився, тепер можеш мене зрадити. Йди й виказуй мене.

Здавалося, всередині у нього відбувалась важка боротьба. Нарешті він упав передо мною на коліна, схопив мою руку і зросив її сльозами.

— Ні,— вигукнув він, — що б люди не думали, а заради тіні я не покину мого доброго хазяїна. Я послухаюсь серця, а не розуму, і лишуся біля вас, позичу вам свою тінь, допомагатиму, де зможу, а де не зможу, — плакатиму вкупі з вами.

Я кинувся йому на шию, вражений такою щирістю, бо переконаний був, що він робив це не заради золота.

З того часу моя доля і життя трохи змінилися. Неможливо й описати, як спритно умів Бендель приховувати мою ваду. Завжди він з’являвся або попереду, або поруч зі мною, усе передбачав, був готовий до всього і, де мені загрожувала випадкова небезпека, швидко прикривав мене своєю тінню, бо він був вищий на зріст і кремезніший від мене. Я знову наважився виходити між люди і почав навіть відігравати певну роль у товаристві. Звичайно, мені доводилося прикидатись диваком з чудернацькими примхами. Але ж багатим це личить, і, доки правда була прихована, я від усіх мав шану й повагу, як і належить багатієві. Я вже спокійніше дивився на обіцяну загадковим чоловіком зустріч через рік і день.

Я прекрасно розумів, що мені не слід залишатися довго там, де вже мене бачили без тіні і де моя таємниця легко могла вийти на яв. Крім того, мене гнітили спогади про мій візит до пана Джона, хоча, можливо, про це вже ніхто й не згадував. Тому я вважав своє перебування тут своєрідною репетицією, після якої легше і певніше мені б жилося в іншому місці. Однак деякий час тут мене затримала ще одна річ, зачепили мою гоноровитість, а це в кожної людини найвразливіше місце — таке, за яке гачок чіпляється найпевніше.

Так ось, прекрасна Фанні, яку я спіткав тут знову і яка забула, що ми вже зустрічалися з нею, обдарувала мене своєю прихильністю, бо я тепер був дотепний і гострий на слові. Коли я говорив, до мене прислухалися, а я сам не знав, звідкіль у мене взялася майстерність так красномовно говорити й оволодівати увагою слухачів. Враження, яке я, здавалось, справив на красуню, зовсім звело мене з розуму, а їй цього лише й треба було. З того часу я, де тільки міг, слідом ходив за нею, вдаючись до тисячі хитрощів, щоб триматись тіні й не виходити на світло. Я гордився тим, що заставив Фанні пишатися моїм залицянням. Та захоплення моє було тільки в думках, я не міг примусити себе покохати серцем.

Але навіщо я так довго і докладно розповідаю тобі цю буденну історію? Ти сам досить часто розказував мені подібне до цього про інших гідних пошани людей. Правда, тут до старої, добре знаної п’єси, в якій я простодушно грав досить-таки утерту роль, була приплетена зовсім несподівана і для мене, і для Фанні, і для всіх кінцівка.

Одного прекрасного вечора я за своїм звичаєм зібрав у саду товариство, а сам під руку з своєю дамою гуляв трохи осторонь, від решти гостей, намагаючись зачарувати її своїм красномовством. Вона, скромно похиливши голову, дивилась собі під ноги і легесенько відповідала на потиск моєї руки. Аж тут несподівано позад нас із-за хмар вийшов місяць, і Фанні побачила на землі тільки свою тінь. Вона здригнулася, з жахом глянула на мене, потім знову на землю, немовби не йняла віри своїм очам. Все, що вона відчувала, відбивалося на її обличчі таким здивуванням, що я б голосно розреготався, коли б у самого не пробіг мороз поза шиєю. Я випустив руку знепритомнілої Фанні й стрімголов промчався повз вражених гостей, добіг до брами, кинувся в перший-ліпший екіпаж і поїхав назад до міста, де цього разу, на своє нещастя, залишив передбачливого Бенделя. Він аж перелякався, побачивши мене, але з першого слова зрозумів усе. Негайно були замовлені поштові коні. Із своїх людей я взяв з собою лише одного, такого собі пройдисвіта на ймення Раскал,[9] який завдяки своїй спритності зумів стати для мене необхідним. Про сьогоднішній випадок він ще нічого не пронюхав. За ніч ми проїхали майже тридцять миль. Бендель залишився в місті, щоб продати дім, розплатитися з усіма і привезти найнеобхідніше. Коли він другого дня наздогнав мене, я кинувся йому в обійми і заприсягавсь не в тому, що не накою більше таких дурниць, а в тому, що надалі буду обережніший.

Ми проїхали, не зупиняючись, через кордон та гори. І лише по той бік перевалу, що відділив нас надійною стіною від нещасливих місць, де я зазнав такого клопоту, я послухався поради