Читати книгу - "Ратники князя Лева"

— Так, але це було дванадцять років тому, коли я ще був підлітком.

— Далі?

— Я шукаю свого брата Неждана.

— Я маю його знати? — здивувався Лев.

— Ні. Звісно, ні. Але я дізнався, що тут, у Львові, його забрав із собою Світозар, коли відбував за твоїм наказом.

Брати знову перезирнулися.

— І ти хочеш знати, куди я відправив Світозара?

— Так, князю! Знаю, що там я знайду і брата.

— Чому ви загубилися?„Я так розумію, що й тобі дванадцять років тому було не набагато більше, — засумнівався Мстислав, який досі лише мовчав.

— П’ятнадцять, — повідомив Тугар. — Я змушений був залишити рідний дім.

— Де?

— Далеко звідси на півночі. У Луковому.

Назва села здалася братам знайомою, але пригадати, де про нього чули, вони не могли. Лев уже хотів поставити Тугарові ще запитання, але Мстислав випередив його.

— Соломоничі! — вигукнув він.

І тут старший брат згадав події справді дванадцятирічної давнини, на які всі покладали неабиякі, але вже не справджені надії.

— Тобі щось відомо про тамплієрів? — запитав він.

— Саме з ними я й залишив село, — відповів Тугар.

— Сам звідки?

— З Палестини.

Лев замислився.

— Вважай, що ти нас зацікавив. Давно у місті? — запитав він.

— П’ятий день. Зупинився у Лісника Стояна.

Лев широко усміхнувся.

— Не найдешевший варіант, — зазначив він.

— Та я вже наступного дня зрозумів, але, чесно кажучи, можу собі це дозволити, та й оповідач зі Стояна чудовий. Саме від нього я й дізнався про Світозара, — сказав Тугар.

— Підеш із нами. Можливо, я тобі чимось допоможу. Але й ти розповіси нам усе, що мене цікавить, — мовив Лев і, обернувшись до Мстислава, додав: — А ти ще не хотів піти зі мною у місто!

Звичайно, піднімалися на гору значно довше, ніж спускалися, але ніхто не нарікав, лише Мстислав подумки згодився з планами брата побудувати замок отут, при болоті.

Минуле, яке колись обіцяло великі вигоди багатьом, зокрема і братам Даниловичам, і яке забулося за пізнішими, більш важливими подіями, знову увійшло в їхнє життя, нагадало про себе, примусило зупинитися, озирнутися назад. І Лев, і Мстислав пам’ятали той час, коли соломоничі виявилися чи не єдиними воїнами, котрі були з їхнім батьком до кінця. Вони раптово, якимось побитом з’явилися на Русі і так само несподівано зникли. Здавалося, безслідно. Виявилося, що ні, й підтвердженням цього був цей чоловік, який, неначе ті незвичайні лицарі, виник нізвідки.

Послухати Тугара брати вирішили у невеликій, скромно обставленій світлиці на другому поверсі дитинця. Крім крісел для князів і лави для Тугара, у покої не було інших меблів, а подарований одним з пілігримів до Святої Землі образ — єдиною прикрасою на стіні. Лев любив цю кімнату — тут йому найкраще думалося. Використовував він її і тоді, коли, як ось тепер, виникала потреба поговорити без зайвих вух. Хоч Лев не сумнівався, що когось зацікавила би розповідь про події десятирічної давнини, але вирішив дотриматися своєї звички.

Природно, Лева передовсім цікавив той період, коли Едуард Бомон — єдиний тамплієр, що залишився на руських землях, — вирушив до свого замку у Луковому. Перед тим він, виконуючи наказ командора Роже де Обера і воєводи Світозара, постав перед королем Данилом. Той не здивувався ні тому, що тамплієри полишили його володіння, ні відмовою нового папи підтримати його проти монголів.

Після цієї зустрічі король Данило дозволив Бомону повернутися в Лукове.

— Едуард Бомон виконав обіцянку, яку дав Гійому де Пардо, — говорив Тугар. — Він цілий рік жив у замку, неначе повторюючи долю брата де Фруа. За цей рік він навчив мене багато чого і коли збагнув, що кожним своїм днем перебування поруч із жінкою віддаляється від ордену, вирішив покинути Лукове.

— А ти? — запитав Лев.

— А я на той час уже був готовий стати його зброєносцем. Полишивши сестру і матір на Неждана, я рушив з Бомоном на південь.

— А далі?

— На той час християнське воїнство звідусіль стікалося в Акру. Вона була єдиним містом у Палестині, де ще жевріла справжня віра. Бажання відстояти місто переважило ту ворожість, що вже давно панувала між окремими орденами. Ми прибули в Акру на кораблі, що привіз туди госпітальєрів. Ледве зійшовши на берег, Бомон одразу ж попрямував у квартал, де, за його даними, мав перебувати капітул ордену. Появу Едуарда, котрого вже й не сподівалися побачити брати, зустріли захоплено. Більше року минуло відтоді, коли вони розлучилися біля Бакоти. Дивовижно, але серед ворожого оточення сарацинів і мамлюків ніхто з братів не загинув. Смерть достойного де Пардо була єдиним прикрим винятком.

Нас прийняли як тих, хто повернувся із далекого