Читати книгу - "Вовк-тотем"

вовкові є що їсти, він не полізе шукати клопоту до людей з їхньою худобою.

Декілька розкішних хмар розступилися й відкрили небо. Старий підвів очі й подивився на крижано-блакитного Тенґера; його погляд був сповнений поваги і щирості. Чень Чжень подумав, що тільки на західних релігійних картинах можна побачити такий чистий погляд.

Цього року сніг на пасовищі випав рано, тому закріпився. Нижня частина листків трави ще не встигла пожовкнути, як була накрита снігом, і тепер ця трава, ніби свіжоморожені овочі в льосі, крізь просвіти в снігу поширювала ледь відчутний аромат. Тож отара дзеренів під тиском голоду й снігопадів у північніших державах вимушена були перетнути кордон і дістатись сюди, ніби до своєрідної оази посеред зими. Вони були так захоплені пахощами зеленої трави, що не хотіли перебиратися на інше пасовище, і вже так набили животи, що вони стали схожі на великі барабани. Ще трохи, й вони не могли б зрушити з місця.

І тільки ватажок степових вовків та Старий Біліґ знали, що дзерени тут припустяться великої помилки.

Ця отара дзеренів була невеликою. За рік перебування в Орхонському степу Чень Чжень час від часу міг бачити величезні отари у десять тисяч голів і більше. Кадровики з Комітету пасовища розповідали, що під час трирічного періоду скрути в 60-х pp. військові кількох великих північних округів приїхали в долину на військових машинах полювати на дзеренів з гвинтівок, щоб нагодувати військових, і перебили цих тварин без ліку. Через це всі тутешні дзерени втекли за кордон. Однак останнім часом на кордоні виникло напруження, тож великомасштабні полювання на дзеренів припинилися, і в розлогому Орхонському степу знову можна було побачити цих прекрасних і величних тварин. Коли Чень Чжень пас овець, йому траплялися великі табуни цих диких тварин, і тоді здавалося, що повз його отару, припадаючи до землі і вкриваючи весь навколишній простір, несеться граційний жовтий[16] вітер. Він так лякав свійських овець, що ті збивались докупи і, витріщивши очі, з острахом і заздрістю, дивилися на своїх диких родичів, що мчать, мов вільний вітер.

Людину без зброї дзерени Орхонського степу ні в що не ставили. Одного разу Чень Чжень верхи на коні увірвався в щільну отару дзеренів, сподіваючись скористатися безладом і заарканити одного з них та поласувати дичиною. Однак дзерени надзвичайно швидко бігають: вони — найшвидші копитні в степу, їх не можуть наздогнати навіть найспритніші вовки чи собаки. Як не підстьобував Чень Чжень коня, однак йому так і не вдалося навіть волоска на хутрі дзерена торкнутися. Отара «жовтих» баранів на ходу розімкнулася перед ним і продовжувала бігти повз нього, обминаючи на кілька десятків метрів з обох сторін, а потім зімкнулася недалеко попереду й помчала собі вперед, налякавши його так, що він аж завмер посеред степу і замилувався ними.

Отара дзеренів, за якою вони спостерігали зараз, була середніх розмірів, однак Ченю здавалося, що для кількох десятків вовків, які згуртувалися в цю зграю, отара все ж завелика. Кажуть, що вовки — найбільш жадібні істоти в світі, тож йому хотілось дізнатися, наскільки великі вовча жадібність і вовчий апетит. А ще хотілось дізнатися, наскільки високою є їхня майстерність влаштовувати облави.

Така ж можливість, як зараз, рідко коли випадала вовкам, тому їхні дії були повільними і якомога непомітнішими. Щойно кількість баранів в отарі, які піднімали голову і вглядались у далечінь, збільшувалася, як вовки миттю залягали в траву і не рухалися, навіть пара від їхніх подихів ставала ледь помітною.

Дзерени продовжували похапцем скубти траву. А двоє людей спокійно чекали.

Старий знову пошепки сказав:

— Ці дзерени — справжнє лихо для степу: бігають швидко, їдять багато — тільки поглянь, скільки трави за собою не доїли! Людям і худобі так важко доводиться утримуватися, щоб зберегти це пасовище недоторканим, а вони ось за кілька днів половину спаскудять! А якщо ще табунів прибуде, то, дивись, і всю траву виїдять. Цього року сніг великий, скидається на лихі снігопади, тож якщо не вберегти це резервне пасовище, і людям і худобі буде сутужно. На щастя, є вовки. Вони повинні за кілька днів розправитися з цими дзеренами — кого вполюють, а інших розженуть.

— Не дивно, що ви не полюєте на вовків! — сказав Чень Чжень, аж здивований цим відкриттям.

— Полюю, але мало, — відповів Старий. — Однак, якщо вовків повністю знищити, степ тоді не виживе. А якщо помре степ, як же будуть жити люди й худоба? Ви, ханьці, ніяк не зрозумієте цієї простої істини.

— Ну, зараз я трохи починаю її розуміти.

В душі Ченя промайнуло якесь важко висловлюване відчуття того, ніби він бачить перед собою примарну тінь вовка-тотема. Два роки тому, перед від’їздом з Пекіну, він читав і збирав книжки, що стосувалися кочовиків. Тоді він і дізнався, що вони поклоняються вовку-тотему. Однак тільки зараз він нібито почав розуміти, чому кочовики обрали своїм звіром-предком і тотемом саме вовка, якого так ненавидять хлібороби, зокрема й ханьці.

Старий насмішкувато примружив очі і сказав до Ченя:

— Вже понад рік як для вас — студентів з Пекіна — поставили окрему юрту, однак повстяне покриття на ній дуже тонке. Тож цього разу вполюємо побільше дзеренів, підемо на закупівельний пункт і обміняємо їх у кооперативі на повсть, щоб вам чотирьом було трохи тепліше.

— Гарна ідея! — відповів Чень Чжень. — У нас і справді тільки два шари повсті, тож навіть чорнильниця в юрті заледеніла й тріснула.

— Ну що ж, бачиш цю вовчу зграю? Зараз вони тобі зроблять подарунок, — засміявся Старий.

В Орхонському степу одна туша дзерена, разом зі шкурою, продавалася за 20 юанів — майже половина встановленого місячного