Читати книгу - "Хранитель забутих речей"

title=" Коштовний камінь яскраво-зеленавого кольору. ">[9] День лише починався, але холодний алкоголь мав розбудити рештки тепла, що ще залишились у його венах, а зараз Ентоні потребував хоч якоїсь енергії. Він ковтнув іще й поставив склянку на стіл серед старовинних дрібничок, які він дістав з однієї зі своїх шухляд. Ентоні прощався з речами. Зараз він почувався, наче кривий дуб у руках різьбяра або мов хлопчик, що одяг пальто свого батька, але, чітко усвідомлюючи свою нікчемність, він не боявся. Тому що тепер мав план.

Коли Ентоні почав збирати загублені речі, у нього не було жодної конкретної мети. Він просто хотів зберегти їх на випадок, якщо вони знову потраплять до власників. Часто Ентоні сам не міг визначити, що він знайшов — сміття чи скарб. Але хтось десь знав це напевно. А потім він знову почав писати, вигадував історії навколо тих речей, які знаходив. За роки він заповнив усі шухляди й полиці фрагментами чужого життя. І якимось чином чужі загублені речі допомогли склеїти його розбите серце, знову зробити його життя стерпним і навіть не позбавленим сенсу. Звісно, він не став щасливим, це неможливо після того, що сталося. Та його покалічене, вкрите жахливими шрамами існування знову почало хоч якось держатися купи, чогось вартувати. Життя з клаптиками блакитного неба серед сірих хмар, як отой клаптик неба, який він зараз тримав у руці. Він знайшов цю річ у стічній канаві на Коппер-стрит дванадцять років тому, якщо вірити надпису. Елемент пазла — яскрава блакить із клаптиком білого збоку. Просто клаптик кольорового картону. Більшість людей навіть не помітили б його, а ті, хто помітив, сприйняли б за сміття. Однак Ентоні знав, що для когось утрата цієї частки стала великим нещастям. Він поклав шматок пазла собі на долоню. Кому він належав?

Елемент пазла, блакитний з білою цяткою, знайдено в стічній канаві на Коппер-стрит, 24 вересня.

Вони мали неправильні імена. Мауд — ім'я, схоже на скромну маленьку мишку, зовсім не таке, як жінка, котра його носила. Якщо назвати її буркотухою, це був би комплімент. І Ґледіс — таке ясне і миле ім'я, ім'я-радість.[10] Але бідолашна жінка, якій воно належить, зараз рідко має нагоду радіти. Сестри нещасливо живуть разом у будинку із симпатичною верандою на Коппер-стрит. То був будинок їхніх батьків і місце, де вони обидві народились і виросли. Якою Мауд прийшла в цей світ, такою і залишилася на все життя — крикливою, вимогливою, настирною. Перша донечка, батьки потурали їй, поки було вже надто пізно виховувати в цій дитині хоч якусь чуйність. Змалку в усьому світі вона помічала лише себе-кохану. Ґледіс удалася тихою втішною дівчинкою, котра, як і її мати, заледве встигала задовольнити власні основні потреби під натиском вимог своєї чотирирічної сестри. Коли у вісімнадцять років Мауд знайшла кавалера, такого ж настирного й галасливого, як і сама, вся родина зітхнула з полегкістю, відчуваючи певні докори сумління. Їхні заручини й весілля усіляко заохочували, особливо коли виявилося, що наречений Мауд має переїхати до Шотландії у справах свого бізнесу. Після дорогого показового весілля, вибраного, а потім розкритикованого Мауд, за яке переважно довелося платити її батькам, вона вирушила обдарувати своїм янгольським норовом сердешне місто на заході Шотландії, яке нічого не підозрювало про таке щастя. А життя на Коппер-стрит стало безжурним і щасливим. Ґледіс та її батьки жили тихо й мирно. Вони їли рибу зі смаженою картоплею на вечерю в п'ятницю, сандвічі з лососем і фруктовий салат зі збитими вершками в неділю за чаюванням. Кожного четверга ввечері відвідували кіно, а щоліта на тиждень їздили відпочивати до Фрінтона.[11] Інколи Ґледіс разом зі своїми друзями ходила на танці до «Кооперативу». Вона купила хвилястого папужку, назвала його Сиріл і так і не вийшла заміж. Це не був її вибір, просто наслідок того, що доля не залишила їй особливого вибору. Ґледіс знайшла гарного чоловіка, але, на жаль, він обрав одну з її подруг. Ґледіс сама пошила собі сукню дружки і випила за їхнє щастя шампанське, змішане з солоними сльозами. Вона залишилася другом для них обох і хрестила їхніх двох дітей.

Мауд і її чоловік не мали дітей. «Надто хороша справа», — тихенько говорив їхній батько до Сиріла, коли про це заходила мова.

Батьки старіли і слабшали. Ґледіс дбала про них. Вона доглядала їх, годувала й купала, робила геть усе для їхнього комфорту і безпеки. Мауд зосталася в Шотландії та принагідно висилала безглузді подарунки. А коли вони зрештою померли, вона заявила, що похорон її надто зворушує, і не приїхала. Вміст примножуваного рахунку на Пошті було розділено між двома сестрами, і, як подяку за її відданість і турботу, батьки залишили Ґледіс будинок. Але в заповіті був іще один пункт, що невдовзі спричинив катастрофу. Там говорилося таке: якщо Мауд раптом залишиться бездомною, вона може жити на Коппер-стрит, поки її обставини не поліпшаться. Пункт, внесений до заповіту з найкращими намірами подбати про старшу доньку, передбачивши обставини, які батьки вважали за дуже малоймовірні. Та «малоймовірно» не означає «неможливо», і коли чоловік Мауд помер, то їй відібрало будинок, гроші й мову від люті. Він програв в азартні ігри всі активи, якими вони володіли, і вирішив, що краще раптово померти, аніж зустрічатися після цього з дружиною.

Мауд повернулася на Коппер-стрит старою вередливою жінкою. Мирне і щасливе життя, яким насолоджувалася Ґледіс, було зруйноване за одну мить. Мауд ввалилася через вхідні двері, вимагаючи в сестри грошей, щоб заплатити водієві таксі. Ця мегера оселилась у будинку на правах постійної гості без натяку на вдячність. Маючи добре відпрацьований репертуар дрібних капостей, вона дошкуляла сестрі за кожної нагоди. Вона клала цукор сестрі в чай, прекрасно