Читати книгу - "Джеймс і гігантський персик"

на березі струмочка, персик вирвав з руки вудку, а тоді промчав так близько від жінки на ім’я ДейзіЕнтвисл, що обчухрав шкірку на кінчику її довжелезного носа.

Коли ж він мав нарешті зупинитися?

Але як тут зупинишся? Будь-який круглий предмет котитиметься схилом аж донизу, а в нашому випадку земля була похила аж ген до самого океану — того океану, про подорож до якого ще недавно благав своїх тіток Джеймс.

Ось, може, тепер він там і побуває. Персик щосекунди наближався до океану і білих височенних круч, що нависали над ним.

Ці кручі, заввишки з десятки метрів, відомі на всю Англію. Під ними вирує глибоченна, холоднюща й ненаситна морська безодня. Не один корабель розбився і пропав навіки на цьому узбережжі разом з усіма моряками. Персикові лишалося до кручі якихось сто метрів… тоді п’ятдесят… двадцять… десять… п’ять… а коли він докотився нарешті до краєчка кручі — підстрибнув у небо і завис там на кілька секунд, не перестаючи обертатися і в повітрі…

А потім він почав падати…

Униз…

Униз…

Униз…

Униз…

Униз…

ШУБОВСТЬ! Він хлюпнувся у воду, здійнявши море бризок, і каменем пішов на дно.

Проте минуло кілька секунд і персик виринув з води, легенько загойдавшись на хвилях.

17

А всередині персика у цей час коїлося щось несусвітнє. Побитий і потовчений Джеймс Генрі Троттер лежав на долівці у дивному клубку зі Стоніжки, Черв’яка, Павучихи, Зозульки, Світлячки-Хробачки і Старого-Зеленого-Коника. Ще ніколи в світі жоден мандрівник не пережив жахливішої подорожі, ніж ці нещасні створіння. А все починалося так добре, з вигуками й реготом, і перші кілька секунд, коли персик котився поволеньки, хитання й поштовхи нікому не дошкуляли. А коли почулося БУМ! і Стоніжка вигукнула: «Це була тітка Шпичка!» — а тоді ще одне БУМ! і вигук: «А це тітка Шкварка!» — усі радісно закричали й заулюлюкали.

Та варто було персикові викотитися з саду й помчати стрімким схилом униз, шалено підстрибуючи, гупаючи й обертаючись, як уся ця оказія почала нагадувати справжній кошмар. Джеймса жбурляло то на стелю, то на підлогу, то боком на одну зі стін, то знову на стелю, то вгору, то вниз, то вперед, то назад, то догори дриґом, то шкереберть, а всі інші літали хто куди разом зі стільцями й диваном, не кажучи вже про сорок два Стоніжчині черевички. Їх усіх шпурляло, мовби вони були горошинки у величезнім брязкальці, яким безперестанно тарахкотів якийсь божевільний велетень. А на додачу щось зіпсувалося в освітлювальному механізмі Світлячки-Хробачки і кімнату затопила суцільна пітьма. Лунали крики, верески, прокльони, стогони, усе довкола кружляло й оберталося, а коли Джеймс ухопився було за якісь товсті стержні, що стирчали зі стіни, вони виявилися одними з численних Стоніжчиних ніг.

— Відпусти, дурило! — верескнула Стоніжка, звільняючись від його стискань, а Джеймс миттєво полетів через усю кімнату просто на гострющі коліна Старого-Зеленого-Коника. Двічі він заплутувався в ногах пані Павучихи (жахливе відчуття), а насамкінець бідолашний Черв’як, який щоразу, шугаючи повітрям з одного кінця кімнати в другий, цвьохкав власним тілом, наче батогом, нажахано обвився довкола Джеймсового тіла й категорично відмовився злізати з нього.

Ой, що то була за скажена подорож! Однак ось вона нарешті скінчилася, і в кімнаті раптово залягла цілковита тиша. Усі постогнували від болю і повільно виплутувалися одне з-під одного.

— Нам треба трохи світла! — крикнула Стоніжка.

— Так! — підтримали її всі. — Світла! Дай нам трохи світла!

— Та пробую, — озвалася бідолашна Світлячка-Хробачка. — Роблю все, що можу. Потерпіть, будь-ласка.

Усі мовчки стали чекали.

Тут на кінчику Світляччиного хвоста замерехтіло кволеньке зеленкувате сяйво, що поступово яскравішало, аж доки всі змогли хоч щось побачити.

— Ото вже намандрувалися! — буркнула Стоніжка, накульгуючи по кімнаті.

— Я вже ніколи не буду таким, як колись, — пробурмотів Черв’як.

— Я теж, — додала Зозулька. — Це коштувало кількох років мого життя.

— Але ж любі мої друзі! — вигукнув Старий-Зелений-Коник, намагаючись усіх підбадьорити, — ми нарешті там!

— Де? — здивувалися вони. — Де саме? Що таке там?

— Та я не знаю, — відповів Старий-Зелений-Коник. — Але переконаний, що це щось гарне.

— Ми, мабуть, на дні якоїсь шахти, — понуро припустив Черв’як. — Ми ж наприкінці явно падали кудись глибоко вниз. У мене наче все аж обірвалося. Ще й досі нудить.

— А може, ми в якійсь прекрасній країні, де лунають пісні й музика, — не здавався Старий-Зелений-Коник.

— Або біля морського узбережжя, — втрутився Джеймс, — де я зможу гратися в пісочку з іншими дітьми.

— Ви мені вибачте, — пробурмотіла трохи зблідла Зозулька, — та чи вам не здається, що нами постійно гойдає то вгору, то вниз?

— Гойдає вгору і вниз! — вигукнули всі. — Та що ти маєш на увазі?

— У тебе ще й досі від подорожі голова ходить ходором, — сказав їй Старий-Зелений-Коник. — За хвилинку тобі стане краще. Чи всі готові піднятися нагору і подивитися, де ми?

— Так, так! — пролунав хор голосів. — Ходімо! Швидше!

— Я відмовляюся виходити назовні боса, — заперечила Стоніжка. — Спочатку мушу взути черевички.

— Пресвяті небеса, та не починай ти знову свої дурнуваті забаганки, — голосно обурився Черв’як.

— Давайте всі допоможемо Стоніжці і швидше з тим закінчимо, — запропонувала Зозулька. — Нумо, разом.

Усі так і зробили, усі, за винятком пані Павучихи, котра почала звивати довгу мотузяну драбину, що мала сягнути від самої підлоги аж до отвору в стелі. Старий-Зелений-Коник розважливо порадив не ризикувати й не виходити бічними дверима, бо ж невідомо, де вони опинилися, тому найкраще було б піднятися персиком угору й визирнути з нього вже аж там.

Отож, коли минуло півгодини, мотузяна драбина була вже звита й підвішена до стелі, сорок дві Стоніжчині лапки були старанно взуті в сорок два черевички, і всі наготувалися до виходу. Збудження наростало. Раз у раз лунали крики «Хлоп’ята, вперед! Земля обітована! Скоріше б це побачити!», і вся компанія дряпалася одне за одним драбиною на стелю і зникала там у темному вологому тунелі, що стрімко, майже вертикально, підіймався вгору.

18

Наступної хвилини вони вже видобулися на світ Божий, де й зупинилися на самій верхівці персика, біля стебла, мружачись від яскравого сонця й нервово роззираючись довкола.

— Що сталося?

— Ми де?

— Такого не може бути!

— Неймовірно!

— Жахливо!

— Я ж казала вам, що ми гойдалися то вгору, то вниз, — нагадала всім Зозулька.

— Ми у відкритому морі! — вигукнув Джеймс.

І так воно й було. Потужна течія і сильний вітер так швидко віднесли персик від берега, що вже й не було видно землі.