Читати книгу - "Первісна. Дорога на Тір Мінеган"

— А хіба в цьому є потреба? — запитала Ейрін.

— Часом буває корисно. От уявіть таку ситуацію: відьма та чаклун вступають у поєдинок з іншою відьмою. Хто, на вашу думку, переможе, якщо всі троє добре навчені?

Відчувши в такій постановці питання якусь приховану каверзу, Ейрін промовчала. А Фіннела простодушно відповіла:

— Якщо обидві відьми рівні за силою, то переможе та, що в парі з чаклуном. Але жоден чаклун не допоможе слабкій відьмі подолати сильну.

— А от і ні, — сказала Шайна. — Наслідок такого поєдинку відомий наперед за будь-якого співвідношення сил. Відьма з чаклуном завжди перемагають.

— Правда? І чому?

— Якраз тому, що чаклун має здатність керувати чужою маґією. Сам-один він беззахисний перед силою відьомських чарів, проте за його сприяння навіть найслабша відьма може легко зруйнувати як захисні, так і атакувальні плетива суперниці. Це називається ефектом чаклунсько-відьомської взаємодії. Через те в давні часи, коли на Абраді панувала нечисть, відьми нерідко вдавалися до допомоги чаклунів у боротьбі проти великих зграй чудовиськ. Та й зараз ми тісно співпрацюємо з ними, бо в чаклунсько-відьомської взаємодії є й багато мирних застосувань. Як правило, маємо справу з чаклунками — нам значно легше порозумітися з жінками, ніж із чоловіками. Крім того, деяким чаклункам притаманний дар пророцтва та яснобачення — а ми його дуже цінуємо. Жоден чоловік-чаклун, жодна відьма ворожити не вміють.

— Тепер ясно, — сказала Ейрін. — Я й раніше знала, що на Тір Мінегані мешкають чаклунки, а в Абервені є навіть школа для дівчат із чаклунським хистом. Проте досі не могла зрозуміти, навіщо вам це потрібно. А коли запитала в майстра Іґана, нашого чаклуна, то він мені сказав, що ви робите так на зло чаклунам, а чаклунок використовуєте як особисту прислугу.

Шайна тихенько, але від душі розсміялася.

— Повір, ми не такі пихаті дурепи, щоб брати собі за покоївок чаклунок. Вони не служниці, а наші помічники.

— Отже, майстер Іґан збрехав?

— Я так не думаю. Мабуть, він сам щиро в це вірить. Багато чоловіків-чаклунів не люблять відьом і засуджують тих чаклунок, що співпрацюють із нами. Вочевидь, ваш майстер Іґан саме з таких чаклунів. Він навіть не прийшов привітати мене, коли я приїхала, хоча цього й вимагали елементарні правила ввічливості.

— Зараз його немає в замку, — пояснила Ейрін. — Учора він поїхав на день у Бентрай, сусіднє містечко, де мешкає його рідня. Надвечір має повернутися.

— То он воно що, — кивнула Шайна. — Виходить, я поквапилася з висновками.

— Майстер Іґан дивна людина, — промовила Фіннела. — Служить тут уже тридцять з гаком років, за цей час завів дружину, дітей, але так і не забрав їх до Кардуґала. Скільки себе пам’ятаю, лише два чи три рази на місяць відвідує їх у Бентраї.

— Чоловіки-чаклуни всі такі. За натурою своєю самотні вовки. Навіть ті з них, що одружені, все одно воліють жити окремо від родини.

— А чаклунки?

— Вони не такі затяті самітниці, хоча заміж виходять далеко не всі. На світі мало чоловіків, ладних зв’язати своє життя з чаклункою. Звичайно, все було б інакше, якби хист до чарів передавався у спадок, тоді б чаклуни та чаклунки більше дбали про продовження роду.

— Дід Тирнан казав, — зауважила Ейрін, — що в такому разі вся шляхта, і на Півночі, і на Півдні, давно б стала чаклунською.

— Мабуть, що так, — погодилась Шайна. — І один лише Див знає, добре це було б чи погано. Проте чаклунський хист не успадковується, і жодної закономірності його появи поки з’ясувати не вдалося. Тому більшості чоловіків-чаклунів байдуже, будуть у них діти чи ні, а чаклунки, хоч і прагнуть завести сім’ю, не завжди знаходять собі пару. Певна річ, це не стосується чаклунок знатного роду, а надто ж принцес — як от ти, Фіннело. У нас на Півночі до кожної з них шикується ціла черга претендентів. Будь-який король, не кажучи вже про князів, мріє запопасти собі дружину або невістку з таким посагом.

— У нас на Півдні так само, — сказала Ейрін. — Дядько Ріс просто не знає, що робити з пропозиціями, які сиплються на нього зусібіч. А нещодавно Ґвилім аб Кілан, король Літриму, запропонував одружити з Фіннелою свого найменшого сина Лавраса. Хоче влаштувати подвійне весілля — адже наприкінці літа його дочка Ріаннон виходить за Фіннелиного брата Лоґана. Проте дядько не поспішає погоджуватися, чекає на кращий варіант.

— Кращим за молодшого принца може бути лише старший принц, — зауважила Шайна.

— Або король, — додала Ейрін. — Падрайґ аб Міредах із Ферманаху. Нещодавно йому минуло шістнадцять, і королева-матір, Блодвен вер Фейґлім, зараз шукає для нього наречену.

— А я чула, що короля Падрайґа сватають до тебе.

— Ну… — завагалася Ейрін. — Усе було трохи інакше. Навесні, коли скінчилася жалоба за покійним королем Міредахом, мій батько зробив пропозицію леді Блодвен. Вона відповіла принциповою згодою, але висунула умову, щоб одночасно я вийшла за Падрайґа. А для батька це було неприйнятно.

— Чому?

— Бо я наступниця престолу, і якби його шлюб із леді Блодвен виявився бездітним, то леннірську корону успадкував би наш із Падрайґом старший син. А батько й дід Тирнан не для того так довго добивалися для Ленніру статусу королівства, щоб зрештою зробити його провінцією Ферманаху.

— Розумію, — сказала Шайна. — Ти, либонь, шкодуєш про це? І справді, було б заманливо стати королевою такої великої країни, як Ферманах.

Ейрін недбало стенула плечима.

— Здався мені той Ферманах! Я лише жалкую, що батько не одружився з леді Блодвен.

— Вона тобі подобається?

— Я з нею ніколи не бачилася. Чула, що вона вродлива, молодо виглядає для своїх тридцяти п’яти років, а за вдачею справжня меґера. Та мені без різниці. Я просто хочу, щоб у батька була дружина, яка народила б