Читати книгу - "П'ятнадцятирічний капітан"

капітану Халлу. Сумніватися в правдивості оповідання старого негра не було потреби. Факти промовляли самі за себе, та й супутники Тома підтверджували його слова.

Вочевидь інше створіння, врятоване з затонулого корабля, повторило б те саме, якби мало дар мови. Маємо на увазі собаку, який так сильно розлютився, коли побачив Негоро. Цю ворожість тварини до корабельного кока неможливо було пояснити.

Дінго – саме так звали собаку – належав до породи крупних сторожових собак, які розповсюджені в Новій Голандії[17]. Однак, капітан «Вальдека» придбав Дінго не в Австралії. Два роки тому він знайшов напівмертвого пса на західному узбережжі Африки, поблизу гирла річки Конго. Йому сподобалася прекрасна тварина і він взяв його до себе на корабель, проте Дінго не прив’язався до нового господаря. Складалося враження, що він тужить за колишнім господарем, з яким його сильцем розлучили і якого неможливо було відшукати в цій безлюдній місцині.

Дві літери, «С» та «В», на нашийнику – все, що пов’язувало собаку з її минулим і які залишалися таємницею для нового хазяїна.

Дінго був великим, сильним собакою, значно більшим від піренейських собак і міг вважатися чудовим взірцем новоголандської породи. Коли він спирався на задні лапи та закидав голову, ставав зростом з людину. Мускулястий, сильний, жвавий, він був одним із тих собак, які, не вагаючись, нападають на ягуара або пантеру та не лякаються сутички з ведмедем. Дінго мав темно-руду густу шерсть з білими плямами на писку, довгий хвіст, пишний та гнучкий наче в лева. Розлютившись, такий пес міг виявитися небезпечним ворогом. Зрозуміло, чому зустріч з ним не викликала у Негоро ентузіазму.

Дінго не вирізнявся товарискістю, але й злим його не можна було назвати. Швидше він здавався сумним. Старому Томові ще на «Вальдеку» здалося, що Дінго недолюблює негрів. Він не намагався завдати їм шкоди, але постійно тримався від них на відстані. Можливо, під час його поневірянь африканським узбережжям туземці погано поводилися з ним? В будь-якому випадку, він не наближався до Тома та його друзів попри те, що це були хороші та добрі люди. За той десяток днів, який вони провели разом на палубі розбитого човна, Дінго як і раніше тримався осторонь товаришів у недолі. Чим він харчувався тими днями невідомо, але, так само як і люди, він дуже страждав від спраги.

Ось кого підібрали з кораблетрощі. За першої нагоди судно мусило піти на дно і, беззаперечно, потягнуло б за собою в океанську безодню виключно померлих. Однак, несподівана зустріч з «Пілігримом», якого затримали в дорозі штиль та протилежний вітер, дала можливість капітану Халлу зробити добру справу.

Залишалося тільки довести цю справу до кінця, повернувши на батьківщину усіх врятованих з «Вальдека» негрів, які на додачу втратили усі свої заощадження, зароблених впродовж трьох років. Саме це і планувалося зробити. «Пілігрим», розвантажившись в «Вальпараїсо», мусив пройти вздовж американського узбережжя до Каліфорнії. Місіс Уелдон великодушно пообіцяла Тому та його товаришам, що там вони знайдуть притулок у її чоловіка, містера Джемса Уелдона, і він забезпечить їх всім необхідним для повернення в Пенсильванію. Бідолашні тепер могли впевнено дивитися у майбутнє і їм не залишалося нічого, окрім як дякувати місіс Уелдон та капітану Халлу. Дійсно, вони почувалися винними перед ними і попри те, що були всього бідними неграми, сподівалися колись віддячити їм по-справжньому.

Розділ п’ятий. «С» та «В»

«Пілігрим» йшов далі, намагаючись, за можливості, дотримуватися курсу на схід. Стійкий штиль чимало хвилював капітана Халла. В тому, що перехід від Ноаої Зеландії до Вальпараїсо триватиме на тиждень або й на два довше, не було нічого жахливого. Однак, непередбачувана затримка могла зморити пасажирів.

Проте, місіс Уелдон не нарікала і терпляче ставилася до усіх незручностей плавання.

Ввечері цього дня, 2-ого лютого, корпус «Вальдека» зник на горизонті.

Капітан Халл найперше подбав про Тома та його товаришів. В затісний кубрик «Пілігрима» не могло поміститися ще п’ять чоловік, тому капітан вирішив розмістити їх на носі корабля. Втім, загартовані чоловіки, звиклі до тяжких умов праці, не нарікали. Якщо б трималася хороша погода – було спекотно та сухо – вони цілком могли знаходитися там впродовж всієї подорожі.

Одноманітність життя на вітрильнику, яку лиш на недовгий час порушила зустріч з «Вальдеком», відновилася.

Том, Остін, Бат, Актіон і Геркулес дуже хотіли бути корисними. Однак, коли вітер постійно дме в одному напрямку, а вітрильники вже закріплено, на кораблі майже немає чим займатися. Зате, коли треба було змінити галс[18], старий негр та його товариші поспішили допомогти екіпажу. Варто зазначити, що, коли гігант Геркулес починав тягнути снасть, решта матросів могла лишатися осторонь. Цей могутній чоловік шести футів на зріст міг замінити собою лебідку.

Малюк Джек з захопленням дивився як працює велетень. Він зовсім не боявся Геркулеса і, коли той високо підкидав його в повітря, неначе ляльку, Джек верещав від захоплення.

– Вище, Геркулесе! – кричав він.

– Прошу, містере Джек, – відповідав Геркулес.

– Я занадто важкий?

– Що Ви! Як пір’їнка!

– Тоді підіймай мене високо-високо! Набагато вище!

І, коли Геркулес згрібав своєю широкою долонею обидві ніжки Джека, витягнувши руку, походжав з хлопчиком палубою, неначе силач з цирку, Джек глядів на усіх зверху вниз і, уявляючи себе велетнем, сміявся від щирого серця. Він намагався «стати важче», але Геркулес навіть не помічав його зусиль.

Таким чином, в малюка Джека було двоє друзів: Дік Сенда та Геркулеса.

Невдовзі з’явився і третій – Дінго.

Як вже зазначалося, Дінго був відлюдькуватим. Беззаперечно, він став таким на «Вальдеку», де люди були йому не до вподоби. Однак, на «Пілігримі» характер собаки різко змінився. Джек, вочевидь, запав в серце Дінго. Пес з задоволенням бавився з хлопчиком і ці забавки дуже тішили малого. Незабаром стало зрозуміло, що Дінго був із тих собак, що обожнюють дітей. Щоправда, Джек ніколи не мучив його. Перетворити пса на жвавого скакуна – хіба не привабливо? Властиво, кожна дитина надала б перевагу такій конячці на противагу найкращому дерев’яному жеребцю, навіть на колесах. Джек часто скакав верхи на Дінго, який залюбки виконував цю примху свого маленького друга: худорлявий хлопчик був для нього набагато легшим, аніж жокей для скакового коня.

А які втрати щоденно зазнавали запаси цукру в камбузі!

Дінго швидко став улюбленцем всього екіпажу. Лише Негоро намагався уникати зустрічі з Дінго, який з першої ж секунди, незрозуміло через що,