навіть найзворушливіша, зворушливіша за всякі тонкощі, бо становить собою чудовне, несвідоме зусилля природи: стать сама себе пізнає; всупереч усім вивертам статі, вона несвідомо виправляє первісну помилку, допущену суспільством; вона рветься до того, що суспільство у неї забрало. Одні з них, безперечно, з дитинства дуже несміливі, байдужі до змислового боку насолоди: їм важливо поєднати спізнану ними насолоду з чоловічим обличчям. Іншим (людям, звичайно, дуже палким) неодмінно потрібна локалізація змислової насолоди, їхні визнання, певна річ, дуже вразили б людей. Мабуть, вони не живуть лише під супутником Сатурна, бо жінки їм усе-таки потрібні, на відміну від перших, для яких жінки взагалі не існували б, якби не вміння жінок вести розмову, якби не жіноче кокетство, якби не церебральне почуття. Натомість другі шукають жінок, які люблять жінок; жінки можуть постачити їм молодика й посилити насолоду, яку вони знаходять у його товаристві; ба більше, жінка може справити їм у такий спосіб не меншу втіху, як чоловік; тільки цю насолоду вони сприймають як зраду, бо не знають кохання жінок, а якщо з ними й сходилися, то лише за звичкою або для того, щоб не перекрити собі шляху до шлюбу; розкоші, даровані жінкою, для них такі незбагненні, що вони і не страждають від того, що їхній укоханий зазнає таких розкошів; тоді як других часто ревнують до жінок. Бо у своїх стосунках із жінками вони відіграють для жінки, що любить жінок, ролю іншої жінки, а жінка дає їм майже таку саму насолоду, як чоловік; і ось ревнивий друг страждає, уявляючи, як його коханий пригорнувся до тієї, що уявляється йому майже чоловіком, і йому вже верзеться, що він навряд чи до нього повернеться, бо для таких жінок той чоловік є чимось, чого він сам не знає, — різновидом жінки. Не згадуймо і тих юних урвісів, які з блазенства, щоб подражнити приятелів і нажахати родичів, уперто красуються у строях, подібних до жіночих, ква-цяють губи і підчорнюють очі; даймо їм спокій: недешево приплатившись за своє кривляння, вони ціле життя даремно силкуватимуться суворим пуританським првофкздр^м ^направити шкоду, якої собі завдали, під*юджувані тим самимдамоном, який попихає молодих жінок із Сен-Жерменського передмістя пускатися берега, топтати всі звичаї, тероризувати рідню аж до того дня, коли вони затято і безуспішно почнуть підійматися на гору, скотитися з якої колись їм здавалося вельми пікантним, або, радше, на верху якої вони не зуміли втриматися. Облишмо, нарешті, на час тих, хто уклав пакт із Гоморрою. Ми скажемо про них, коли з ними познайомиться пан де Шарлюс. Облишмо всі гатунки цієї породи (згодом вони ще виринуть) і, щоб поставити крапку, скажімо лише кілька слів про тих, кого ми щойно зачепили, — про схимників. Неслушно вважаючи, що їхня нецнота — явище рідкісне, вони починають жити самотньо, тільки-но її в себе виявлять, потому як довго носили в собі. Бо спершу ніхто не відає, хто він такий: збоченець, чи поет, чи сноб, чи лиходій. Якийсь учень, начитавшися любовної лірики або надивившися сороміцьких картинок, горнеться до товариша, гадаючи, ніби їх об’єднує з ним тільки жадання жінки. Чи спаде йому, що він не такий, як інші, якщо про те, що він відчуває, пишуть пані де Ла-фаєт, Расін, Бодлер, Вальтер Скотт, тоді як спостерігати за собою він ще не вміє і не годен зрозуміти того, скільки він вносить у них свого, йому ще невгадно, що почуття однакове, а предмети різні, що він бажає того самого, чого й Роб Рой, а не того, чого бажає Діана Вернон? У багатьох із них інстинкт самозбереження випереджає у своєму розвитку розум, і в їхніх покоях не видно ні дзеркала, ні стін, бо вони суціль обвішані світлинами акторок; вони мережать віршики:
Я кохаю білявочку Хлою,
Як богиня, вона наді мною,
Серце повне лиш нею одною.
А тепер скажіть: чи вони на початку життя мали якусь схильність, якщо потім жодних ознак її не знайшли? Хіба діти з білявим чубом не робляться часто брюнетами? Хто знає, може, ці світлини є зародок облуди, а може, й зародок огиди до інших збоченців? Але для схимників облуда болісна. Може, навіть приклад жидів, колонії зовсім особливої, не досить яскравий, щоб пояснити, як мало впливає на них виховання і на які хитрощі вони піднімаються, аби знову для них почалося (хоча це може бути й не таке жахливе, як самогубство, на яке, попри всі заходи безпеки, знов і знов замахуються божевільці: їх витягують із річки, вони труяться, збувають собі револьвер тощо) життя з його здаються незрозумілими, незбагненними, мерзенними, з його постійною небезпекою і одвічним почуттям сорому. Аби їх намалювати, треба, може, порівняти їх не зі звірятами, яких годі приручити, не з левенятами, яких намагаються одомашнити, але які, коли зростуть, робляться справжніми левами, а з муринами, яким осоружний комфорт білих і які воліють небезпеку життя на природі та його не приступні нам радощі. Коли схимники нарешті усвідомлюють, що не можуть одночасно брехати іншим і самим собі, вони зашиваються на село і там цураються до себе подібних (вони гадають, що їх негурт), бо в них виникає нехіть до своєї протиприродносте або зі страху піддатися спокусі, а інших людей цураються з сорому. Вони так і не доростають до зрілости, вони вічно нудять світом; іноді недільного вечора, якщо не світить місяць, вони вирушають на прогулянку і доходять до повороту, а там їх мовчки виглядає друг дитинства з сусіднього обійстя. І вони, все ще мовчки, знову починають вовтузитися потемки на траві. В будні вони заходять одне до одного, балакають про всяку всячину, але ніхто з них не натякає на те, що між ними зайшло, буцімто нічого не було й не буде, помітний лише холодок, підпускаються шпильки, підповзає злість, іноді навіть скипає ненависть. Потім сусіда пускається в утяжливу мандрівку, верхи на мулі спинається на гору, спить на снігу; його друг, для якого нец-нота нерозривно пов’язується зі слабохарактерністю, з домон-тарством, з полохливістю, розуміє, що ця нецнота більш не загріє місця у вже вільного друга, який зараз за кілька тисяч метрів над рівнем моря! 1 справді: той жениться. Проте покинутий не зцілився (хоча, як це буде видно далі, збоченство іноді виліковне). Він дістає тепер уранці свіжі вершки просто з рук молочара, а ввечері, коли його надто в’ялить жага, доходить до того, що показує дорогу мочиморді, обсмикує сорочку сліпцеві.
