Читати книгу - "Аеніль"

усі вихідні нишпорила садом, лісом та підземеллями Академії у пошуках цих порошків, камінців, моху та трав, у той час як більшість її однокурсників просто виміняли усе в старших учнів або випросили у ключника. У цього доброго старого було все, що завгодно.

До класу зайшли Нітетіс з Еліною. По дорозі вони продовжували сперечатися, але Нітетіс знайшла час, щоб підбадьорливо глянути на Аеніль і спитати:

— Як справи?

— Нормально, — ледь чутно відповіла Аеніль.

Дивно, як Нітетіс вдасться робити купу справ одночасно: не припиняючи розмови з Еліною, вона почала розкладати на столі власні записи, пробігати їх очима, перекинулася кількома словами з братом — Леонтом, який теж щойно зайшов до класу.

Леонт був таким же чорнявим, енергійним і веселим, як і його сестра. Але, на відміну від неї, часто поринав у роздуми, і на його чолі з’являлися зморшки. Зі сторони це було досить смішно, та з нього ніхто не сміявся, бо він міг за себе постояти. Навіть Савлій його побоювався.

Хлопець радісно кивнув Аеніль і сів поряд з сестрою. Час від часу він поглядав на дівчинку, немов збирався щось запитати, але так нічого й не сказав. Це була його звична поведінка, що вже давно дратувала Аеніль, тому вона його просто ігнорувала.

Несподівано Аеніль подумала, що не така вже в неї і погана група. Лише Савлій її дістає, з іншими у дівчинки більш-менш нормальні стосунки. Еліна і Тім теж іноді з неї сміються, але не надто образливо. Ембла її подруга, Нітетіс теж добре до неї ставиться. Та й Леонт. Він, хоч і часто її дратує, іноді навіть вступається за неї, як і Нітетіс. А от Ембла її ніколи не захищала, та це не мало значення. Так що не все так погано, як здавалося їй кілька хвилин тому, коли з неї сміялося піввідділення.

Відчинилися бокові двері, і до класу зайшов зі свого кабінету майстер Евагор Елітіс. Він кивнув учням, потім махнув рукою на їхню спробу підвестися й привітатися, як вимагали інші викладачі, і сів за свій стіл.

Якийсь час він ретельно вивчав свої записи, лише зрідка уважно і пронизливо поглядав на учнів. Одного разу його погляд зупинився на Емблі, і в очах майнула стривоженість. Іншого разу він поглянув на Аеніль. Вона помітила цей погляд і опустила голову, почервонівши. Їй було соромно, що викладач бачить її здоровенний синець та червоні від сліз і кашлю очі. Вона боялася, що він зараз скаже їй щось перед усією групою, але чоловік мовчки повернувся до своїх записів.

Через кілька хвилин майстер Елітіс підвівся й жестом наказав Емблі розставити казанки для приготування сумішей перед кожним з учнів. Сам став походжати по класу і розповідати, що саме і як вони будуть готувати з того, що їм треба було знайти. Він задумливо поглядав на те, як незграбно Ембла справлялася з розставлянням казанків.

Вони мали створити суміш, яка викликала густий і тривалий туман у приміщеннях.

Замість того, щоб слухати викладача, Аеніль вслухалася у шепотіння за сусідніми партами. Їй здавалося, що всюди звучить її ім’я, що одногрупники або думають, як з неї насміятися, або просто перемивають їй кісточки. Куди й поділося задоволення від своєї групи, що охопило її кілька хвилин тому.

Насправді, лише за партою перед Аеніль, де сидів Савлій з Тімом, кілька разів згадали дівчинку сміхом. І лише у Савлія цей сміх був недобрим.

— Я сказав, що можна розпочинати, — несподівано пролунав різкий, але спокійний голос викладача над головою Аеніль. Вона пропустила все, що він говорив раніше.

Дівчинка почервоніла і взялася за казанок. Добре, що процес приготування цієї суміші був описаний у підручнику. Вона відкрила його, але майстер сердито глянув на неї і промовив:

— Я ж сказав, що це самостійна робота!

Під хихотіння, що лунали класом, Аеніль довелося закрити книгу. Тепер їй залишалося надіятися лише на долю, адже сиділа вона сама і підказати було нікому. Зрозуміло, що завдання вона не виконає, бо все прогавила. Добре буде, якщо суміш не вибухне. Але сталося усе навпаки…

Коли Аеніль відвернулася на хвилину до шафи у пошуках стабілізуючого порошку, Савлій непомітно щось підсипав у її казанок.

І щойно Аеніль вкинула знайдений порошок, як пролунав глухий звук і весь вміст казанка опинився на парті та на самій дівчинці. Обличчям і мантією стікала смердюча зеленувата рідина. Аеніль захотілося провалитися крізь землю, щезнути назавжди. Увесь клас зайшовся реготом, не втрималася й Ембла. Навіть завжди суворий і похмурий викладач теж усміхнувся.

З червоним від сорому обличчям й очима, повними сліз, дівчина вибігла з класу і побігла до дівочої вбиральні. Добре, що це було недалеко і коридори були пусті.

У туалетній кімнаті їй довелося скинути не лише верхню мантію, а й сорочку, на яку теж просочилася ця огидна суміш. Знову й знову вона вмивала обличчя й руки перед дзеркалом і відтирала невеликі плями зі спідниці та колін. Але їй здавалося, що ця гидота назавжди залишиться на ній. Сльози не переставали текти обличчям. Вона вся тремтіла від безсилої люті і відчаю. Раніше досить спокійна дівчинка, тепер вона ледь контролювала себе.

Її сорочка і мантія лежали у раковині, що вже повністю наповнилася водою, котра навіть стікала на підлогу.

Аеніль постійно підходила до дзеркала і дивилася на своє мокре, розчервоніле від безперервного тертя обличчя. Їй здавалося, що там ще залишилася та рідина. Потім дівчинка безсило опустилася на холодну мармурову підлогу і зайшлася плачем, закривши обличчя.

Довго побути на самоті їй не вдалося. У коридорі почулися швидкі кроки. Та перш ніж пролунав скрип дверей до вбиральні, Аеніль забігла до туалетної кабінки і зачинилася.

— Аеніль? Це я, — з цими словами у Аеніль упав камінь з душі, і вона відразу вийшла.

Ембла стояла посеред умивальників і дивилася на воду, що текла на підлогу. Потім обернулася до Аеніль:

— Як ти?

Вигляд у подруги був стривожений. А Аеніль знала —