Читати книгу - "Останнє літо"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ми зійшлися з Ганною Петрівною. Я її вмовляв, але вона сказала, що тепер не сміє вас бачити.
— Про що ж ти її вмовляв? — тим же різким тоном, з якого почав, спитав Серпілін і, вже спитавши, зрозумів, що Євстигнєєв вмовляв її поїхати й розповісти разом, а вона не захотіла, послала його самого.
Ад’ютант усе ще стояв виструнчившись; розмовляти з ним про це далі ось так, коли він стояв струнко, було незручно.
— Ходімо на лаву сядемо, — сказав Серпілін. І коли сіли на лаву, додав — Кашкет зніми.
Ад’ютант скинув кашкета, витяг хустинку й витер. спітнілий під кашкетом лоб.
— Тепер пояснюй. Коли тобі велено. Що означає зійшлися, коли зійшлися? «Що означає зійшлися?» — було, звичайно, безглуздим запитанням. Що це ще може означати? Зійшлися — виходить, зійшлися. А коли хотів спитати, чи все це серйозно, теж даремно. І так видно це на обличчі ад’ютанта.
— Учора зійшлися, — слухняно відповів той, зітхнув і знову надовго замовк.
— Що ти взагалі мовчазний — знаю, — сказав Серпілін. — Але все-таки доведеться тобі пояснити, як-не-як не чекав од тебе таких вістей. Зрозумій мене.
Серпілін усміхнувся, збагнувши, в яке безглузде становище він потрапив, але ад’ютантові ця усмішка здалася ознакою гніву, і він розгубився ще більше.
Що пояснювати? Як вони обоє що було сили трималися всі ці два тижні після того, як пішли разом у кіно і пізно ввечері, повертаючись удвох і прощаючись біля її дверей, обоє відчули, що це все одно буде? Пояснювати, що він не винен, бо вона сама вчора перша обняла його за шию, і завмерла, і заплакала, бо забракло сили щось змінити, а потім знову сама перша почала його цілувати?
Пояснити, що він не винен, коли він усе одно винен, бо здався на це, а здався тому, що сам хотів цього? І він після довгого мовчання сказав лише те, що відчував у ту хвилину:
— Винуватий, — і звично додав — Товаришу командуючий.
— Який я тобі тепер командуючий, — сказав Серпілін, — коли ти до мене в родичі записався? — Сказав так, бо, знаючи синову дружину, нічого іншого не подумав. «Покохала хлопчиська. Коли б не покохала, так просто не стала б з ним, утрималася б».
— Ми розпишемося, — квапливо сказав ад’ютант.
Я сьогодні хотів, але вона не погодилась.
— Чому не погодилась? Що їй, мій дозвіл на це потрібний?
Серпілін підвівся, і ад’ютант схопився слідом за ним, злякавшись, що розмову закінчено. Як не побоювався він цієї розмови, коли їхав сюди, але те, що вся розмова на цьому й скінчиться, налякало його ще більше.
— Сиди, — мовив Серпілін і, штовхнувши його на лавку рукою, що занила в передпліччі, почав ходити туди й сюди.
Серпілін ходив вздовж лави, а ад’ютант водив за ним очима ліворуч і праворуч і згадував Анине обличчя цього ранку після того, як вона поспішно змусила його встати й одягтися, коли ще й на світ не зазоріло, задовго до того, як прокинулась дівчинка. Згадував її слова, що вона тепер нещасна, і її очі, які промовляли, що, незважаючи на ці слова, вона все одно щаслива. Згадував, як вона ткнула йому в руки оцю записку і виштовхнула за двері.
І він запізнився до Серпіліна тому, що, вже давно приїхавши сюди, тинявся по парку й не наважувався прийти з такою запискою. Спізнився вперше за всю свою службу.
А Серпілін ходив туди й сюди і думав не про нього, а про синову дружину. «Виходить, не сміє приїхати!
Прислала замість себе оцього…» — він скоса глянув на ад’ютанта. Те, що вона так зробила, було не схоже на неї.
Пояснення одне: мабуть, написала, як відчувала, — не наважується показатися йому на очі, не може себе змусити. «Ну, а як же далі? Чи, може, так і будемо через оцього з’ясовувати стосунки?» — подумав він без усякої злості на «оцього», просто як про безглуздя, без якого можна було б і обійтись.
Власне, він бачив синову дружину лише п’ять разів у житті: двічі в один і той же день, у лютому минулого року, коли чекав у себе на квартирі виклику до Сталіна і коли потім повернувся від нього, і тричі тепер, у Архангельському, коли вона приїздила до нього з онукою. Між цими зустрічами були тільки її листи на фронт.
Вийшло так, що вона навіть ніколи не називала його на ім’я й по батькові — Федір Федорович. Тоді, в перший день їхнього знайомства, казала йому «ви», «сідайте», «попоїжте», «ляжте», «відпочиньте». А згодом у першому ж листі на фронт написала: «Здрастуйте, тату». Мабуть, так була вихована. Вважала, що як же інакше, коли він батько її покійного чоловіка.
Листи від неї надходили часто, але короткі — аркушик з зошита і внизу рядок друкованими літерами за внучку, від її імені.
Так, не відомі йому раніш, до загибелі сина, ця жінка й дитина поступово знайшли своє місце в його житті, сповненому справами війни. Він відповідав їм через два листи на третій: частіше не виходило, переказував гроші по атестату і посилав посилки — останній раз восени, з цим самим ад’ютантом, який їздив до Москви в інших справах.
Отоді вони й познайомились. Ад’ютант, повернувшись, описував йому свої відвідини, синову дружину називав Ганною Петрівною й розповідав, як вона напувала його чаєм. Ні, тоді в них нічого не було. Він помітив би: у ад’ютанта завжди все на виду. Чесний, як деякі кажуть, аж до глупоти. За це, за можливість довіряти йому без будь-якого вагання, насамперед і шанував його.
Серпілін подумав про неминучу втрату, може, й менш відчутну для людини не такої самотньої, як він. А що втрата буде, закривати очі на це не слід було. Їй соромно перед ним. І буде соромно з її вдачею. Не приїхала сьогодні, бо соромилась, що його сина вбито лише рік тому, а вона вже з іншим. Соромиться, що писала йому на фронт «здрастуйте,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Останнє літо», після закриття браузера.