Читати книгу - "Мандрівний вулкан"

та ще декого. Тобі поки що теж можна спати, але будь обережний, замикай двері, щоб тебе не побачили сплячим санітари, бо подумають, що помер, і викинуть акулам.

— Ще, як захочеш, можеш покупатися в річці, — додав вилицюватий. — У ній тече чиста прісна вода.

— Звідки ж вона тече? — поцікавився Віктор.

— Звісно, що з моря.

— А куди впадає?

— У море.

— Нічого не розумію… Тече з моря і впадає у море. А ви кажете, що вода прісна. Як це може бути?

— У нас стоять великі автомати, вони перетворюють морську воду у прісну, бо нам потрібно багато води і для городів, і для садів, і для харчування.

Вони знову посідали в самохід і поїхали.

Віктор підійшов ближче до будиночка, розглядав риб, що плавали в його стінах.

Нараз по спині злегка вдарив камінець. Оглянувся.

Неподалеку за кущем стояла білява дівчина, якій він оддав фотоапарат.

— Чого кидаєшся? — насупився.

— Це ти так гніваєшся? — підступила до нього дівчина. — Ану, ще загнівайся, земляче! Прошу, загнівайся! Я хочу згадати, як гніваються люди.

— Чому “згадати”? Хіба тут ніхто не гнівається?

— Люди-риби уже не вміють ні гніватися, ні радіти, ні плакати, ні сміятися, ні ненавидіти, ні любити… І я скоро зовсім забуду…

— Як “забуду”? Це таблицю множення чи якийсь там вірш або пісню можна забути, а не почуття! їх і не забувають, і не згадують, вони самі по собі з’являються.

— Так то ж у звичайних людей з’являються. А в людей-риб вони назавжди зникають. І в мене, кажу, скоро їх не буде, як тільки я повністю стану людиною-рибою…

— Про що ти говориш? Яких людей називаєш рибами? І чого це ти сама маєш стати якоюсь людиною-рибою? — ніяк не міг утямкувати її Віктор і вже подумував: мабуть, вона таки й справді хвора.

— О-о, так ти, бачу, ще нічого не знаєш! Ще не встигли розповісти, куди потрапив і що тут на тебе чекає. Тоді треба дещо пояснити…

— Чого “дещо”? Усе розповідай! Але спершу скажи, як тебе звати.

— Оксана.

— А мене — Віктор.

Оксана дістала з-під светра Вікторів фотоапарат, простягнула йому, мовивши трохи ображено:

— Візьми, щоб не переживав, що я засвічу твою плівку… А тепер ходімо в кімнату, там ніхто не заважатиме, і я розкажу.

Віктор одчинив двері й зупинився в нерішучості на порозі — підлога в будиночку теж була скляна, а під нею плавали у воді риби, росли водорості.

— Іди! Не бійся, не провалишся! Вона міцна. Бачиш! — тупнула з усієї сили Оксана ногою і взяла його за руку.

Він здригнувся. Рука у дівчини була холодна як лід.

— Ти у холодильнику її держала, чи що?

— А в тебе гаряча-гаряча… — засяяла Оксана. — Від неї іде справжнє людське тепло…

Віктор зняв комбінезон, унти, і вони присіли на канапу.

На обличчя Оксани лягла задума. Дівчина щось довго й болісно пригадувала, притуливши гарячу Вікторову руку до свого холодного чола, і врешті заговорила:

— З чого ж тобі почати?

— Поясни спершу, що це за поселення і хто вони такі, отой Роберт Конрад і Хуанос Глобаліус.

— Гаразд, постараюсь пояснити…

Майже двадцять років тому наукова експедиція, до складу якої входили вчені Міжнародного інституту морських ресурсів, а також Інституту океанографії, під керівництвом всесвітньовідомого акаде-міка-фізика Луї Жака Луп’є вирушила на спеціальному кораблі в далеку мандрівку по Тихому океану. Науковці мали на меті дослідити ряд цікавих явищ природи, краще вивчити водні глибини і особливо гідрофлору дна.

Проте невдовзі експедицію спіткала невдача: вона потрапила в сильний шторм, і її пошкоджений корабель могутні хвилі прибили до невеликого скелястого острівця, що чорнів серед розбурханого океану.

Експедиція висадилася на острівець і несподівано виявила на ньому чималий отвір у глибоченне освітлене підземелля.

— Друзі мої, так це ж, здається, кратер згаслого вулкана! — вигукнув Луї Жак Луп’є. — Але що то за світло усередині, ніяк не збагну… Давай-но спустимося й подивимося!

Учені встановили біля отвору лебідку з довгим стальним тросом, причепили до нього контейнер, спустилися вниз. Коли відчули під ногами твердий грунт і кинули перший погляд на велетенське підземелля, були неймовірно подивовані. Там росли незвичайні дерева й рослини, бігала різна дичина, літали птахи, в озерах плавала риба.

Академік мовчки водив очима навкруги, як заворожений.

— Друзі мої, — нарешті скрикнув він, — так це ж та легендарна земля, що “тече молоком і медом”! Я вперше бачу таке!.. А потім — звідки тут стільки світла?..

Експедиція натрапила в підземеллі і на давні людські житла. Оглянула їх, але жодної живої душі в них не знайшла.

Нараз увагу науковців привернула схожа на гробницю кам’яна споруда, на якій височіла витесана з сірого граніту статуя якогось вождя чи мудреця. Він тримав у руці золоту плиту-скрижаль. На плиті були викарбувані незрозумілі знаки.

— Ви можете їх розшифрувати? — звернувся Луї Жак Луп’є до молодого археолога Макса Орена, котрий вивчав письмена древніх цивілізацій.

— Спробую, — несміло відповів той.

Поки експедиція обстежувала далі загадковий вулкан, Макс Орен вивчав напис. Це була тривала й копітка робота. Він зіставляв різні зразки сивого древньопису, шукав схожості знаків-сим-волів з предметами, з живими істотами. Йому також треба було визначити, як читати написане — зліва направо чи справа наліво, зверху вниз чи знизу вгору, і багато, багато ще дечого. І ось одного дня археолог прибіг до академіка й вигукнув: