Читати книгу - "Четверо в яхті"

тиждень? Лісничий сьогодні о пів на четверту виїжджає! Я повинен зараз же йому подзвонити, бо якщо ми не візьмемося, то — не хвилюйтеся — знайдуться такі, що навіть заплатять йому. Тому в нас залишається, — він глянув на годинник, — тільки десять хвилин. То як, хлопці? Злякалися риб і ягід?

Андрійко вже підвівся.

— Ви ж читали, — крикнув він, — про лікаря, який всю Атлантику на плоту… І без копійки за душею, без їжі, без води… Ловив рибу і пив сік з неї… А ми… аж соромно…

Здавалося, дискусію вже закінчено. Куцик підвівся — пора закривати збори. Тільки Войтек ще не здався. Він теж підводиться і невинно запитує:

— Ну, а хто ж поведе яхту? Ви вмієте управляти парусами?

Кілька секунд панує прикра тиша. Куцик бачить розгубленість в очах Здіслава та Андрійка і поспішно додає:

— Це не так важко! За тиждень можна вивчитись.

— Ну що ви, тиждень! Найкоротший курс — три тижні.

— Ну і що? Нас багато! Кожен вивчить частину курсу. Ти, Андрійку, більше науково, розумієш? А Здіслав по спортивній лінії. Згода?

— Ну, а ти?

— А я взагалі. По організаційній лінії.

— А він?

Хлопці критично дивилися на Войтека. Він поспішив допомогти їм:

— А я нічого не вчитиму. Вас стільки буде вчених, що дасте собі раду з одним пасажиром.

— Гаразд! — голосно кричить Куцик, щоб припинити дискусію. — Прощайте, хлопці, я біжу дзвонити.

Вони втрьох звертають праворуч, до Раковецької вулиці. Тільки Куцик живе з протилежного боку. Тому він і місце зборів тут обрав, хоч аж троє мусили заради його вигоди пройти зайву дорогу.

На стадіоні «Огніва» саме закінчився матч, і потік людей суне тепер навпростець через звалище, через бур'яни і ями, аби тільки скоріше сісти в трамвай, скоріше потрапити додому на обід. От і минула половина неділі.

5

Кінець цього дня Андрійко провів дома. Він жив на одній з вуличок між Алеєю Незалежності і Пулавською вулицею. Якась дивна була ця вуличка. Ближче до Пулавської на ній росли садочки, стояли затишні вілли, а з другого боку, ближче до Алеї Незалежності, лишилося кілька провулків з брудними руїнами і кілька великих, теж брудних будинків, споруджених ще до війни.

Перші поверхи цих будинків з одним вікном, дверима та східцями були пристосовані виключно під мізерні крамнички. Тепер майже всі крамнички були закриті, і в них мешкали самі їх хазяї. У вікнах стояли вже не коробки вакси, не свічки і баночки з огірками, а великі вазони з агавами, пеларгонією, фікусами. Двері були завжди відчинені, і на східцях сиділи цілі сім'ї.

Колишні крамарихи іноді в'язали на спицях, а частіше займалися плітками. Колишні крамарі пили і лаялись. Дітлахи плутались під ногами, переймаючи від батьків і прекрасну польську мову, і загальну життєву філософію, і особливо ставлення до так званої дійсності.

А посередині, між цими двома полюсами довоєнної Варшави, між віллами і руїнами було кілька сот метрів звичайного поля. Тільки три роки тому там почалося велике будівництво. Серед інших тут збудували з червоної цегли шестиповерховий будинок з великою кількістю однакових вікон, позбавлений будь-якої фантазії, примх і найскромнішої різноманітності. Ці казарми були призначені для студентів одного з нових вищих учбових закладів.

А півтора року тому в один з нових жилих корпусів сюди, нарешті, з півпідвалу в Старому Місті переїхали батьки Андрійка.

Яке це було свято! Андрійко запам'ятав його насамперед тому, що мати була надзвичайно щаслива. Бо сам він зовсім непогано почував себе у тому підвалі.

Підвал мав три на чотири кроки. Входили в нього по звичайній дошці з кількома прибитими поперечними дощечками замість сходин. А перед тим ще треба було знайти непомітну стежку серед битої цегли, не заблукати, вчасно повернути за перший ріг муру і не впасти в двометрове провалля.

Повернення додому присмерком було великою захоплюючою пригодою, і тоді навіть задуха підвалу і гасова коптилка по-своєму були принадні — адже не так багато треба було фантазії, щоб уявити себе в ескімоській іглу.

Таким чином, він не мав особливих причин скаржитися на квартирне питання. Гірше було з їжею. Особливо в перше післявоєнне літо, доки не повернувся батько, який після Варшавського повстання поневірявся в німецьких таборах. Бували дні, коли хлопцеві доводилося навіть просити милостиню, щоб тільки дістати шмат хліба або трохи картоплі.

І хоч в наступному році стало легше, війну і післявоєнні злидні Андрій не забув. Саме вони були причиною його найбільших і тривалих неприємностей.

Повертаючись додому, Андрій згадав: сьогодні третя неділя червня. Він зовсім забув! Хлопець швидше, ніж звичайно, збіг по вузьких сходах на третій поверх, скочив до дверей. Батьки вже сиділи за столом, і Андрійко тільки після обіду міг взятися за те, що він робить в непарні неділі кожного місяця.

Він зачекав, доки батько пішов у кімнату спочивати, а мати з посудом перейшла на кухню. Тоді став біля дверей, узяв дерев'яну шахівницю. Ось зараз вирішиться, які будуть наступні кілька днів — приємні чи сумні. Хлопець випростує ноги, голову притискує до дверей, шахівницю ставить на голову так, щоб одним боком вона прилягала до дверей, потім піднімає руку, швидко креслить олівцем лінію вздовж коробки, відскакує, одвертається. Кілька секунд вагається, потім перемагає себе і підходить.

Розчарування: знову нічого! Сьогоднішня риска — довга, нерівна, нервова — пройшла не вище, ніж попередня.

Навпаки, вона йшла навіть трохи нижче.

З деякого часу Андрій дуже повільно росте. Хлопцеві майже сімнадцять років, а на зріст він наче дванадцятирічний. Вже кілька разів був у лікаря, його оглядали, вимірювали, важили, просвічували. Лікар розводив руками… Ну, з. серцем не дуже добре. Значить, і спорт протипоказаний. Так, для загального розвитку — гімнастика, більше повітря. Призначив якісь уколи, що й досі не допомогли.

Захоплення книгами, вивчення, звичайно, не того, що задають в школі (за це йому приклеїли