Читати книгу - "Марiя"

Вона дивитиметься в музеях на картини, знайомитиметься з усіма славними пам'ятниками, а він обов'язково поглядатиме на неї — як це вона все сприймає? І це так надокучливо зв'язує!

Боже мій милий! Куди все поділося? Я ж його кожне слово сприймала, як слово судії праведного!

Ох, не хочеться зараз про це думати! Зараз вона наче на волю вирвалася, і так добре, що поруч Іван Сергійович. Він немов читає її думки, певне, і зараз розуміє її і нічого не розпитує про чоловіка, і вона вже розказує про свій милий рідний Немирів, де, нарешті, Опанас Васильович одержав у гімназії посаду вчителя географії.

Там зібралось таке хороше молоде товариство, їй господарювати довелося, дбати про всіх них, і це було приємно, весело. Бо вони ї'ї всі поважали? Ні, не те слово! Любили? Ні! Вони перед нею просто схилялись, вони її обожнювали.

— І ви були там царицею?

— О, там я була справді цариця, — весело відповіла вона. — Правда, цариця-куховарка. Усіх же годувала... з нашою дівчиною Мотрею. Мої паничі були, на щастя, не вередливі, та й я господарка не дуженька, як у прислів'ї: «Така собі господиня — три городи, одна диня». А коли писати почала, не вельми охота було господарювати. Ну, тоді мені все прощалось і всі мені допомагали. Справді, як любо, сердечно було! Кожне оповідання — ніби свято, ніби подарунок для них. Один учитель математики, Ілля Петрович Дорошенко, він так кохається у рідній мові, так добре знає її, тільки пихи в ньому ані капелиночки. — І раптом, зітхнувши, мовила зовсім іншим тоном: — Важко з людьми, які пишаються своєю обізнаністю, своїм хистом. Хіба можна цим пишатися?

— Це ви згадали того, що в Берліні зараз? — усміхнувся Тургенев.

— Його. Ну, що мені робити? — спитала з щирою досадою і одвертістю. — Як я можу його образити, коли він стільки допоміг мені? Коли ми в Немирові жили, він уже в Петербурзі був і, щоправда, дуже багато робив. Енергії йому не позичати. Звичайно, йому першому послав чоловік мої оповідання. І як же він прийняв їх! От тільки правив уже, як хотів. Ну, я не з усім погоджувалась, але до пори мовчала. Спочатку все гаразд було. Листувалися. Я з Богдасем до нього на хутір завітала, коли до Орла їздили, а він і дружина там перебували і нас дуже добре приймали... А от у Петербурзі... Вона зупинилась.

— Він закохався, а ви ні.

— Звичайно, ні. Він мені спокою не давав, — призналася вона. — Почав мене обвинувачувати, присікуватись.

— Обвинувачувати? Вас?

— Еге ж. Звичайно, не тому, що я не схиляюсь на його освідчення. Ні, він під усе підводив вищі теорії. Чому я цікавлюсь «Современником» і російською мовою також пишу, чому в мене багато знайомих і друзів не тільки між земляками, а й серед руських і поляків — Шевченкових «соізгнанників». Тарас Григорович, навпаки, радів з цього, сам знайомив. Куліш надто критикував усе моє. Він часто мав рацію; звичайно, є за що критикувати. Я й сама знаю, скільки недовершеного в моєму писанні, але ж яку ущипливість він вкладає у свою критику! Я переставала вірити. Завжди в нього якісь термінові справи до мене — то про редакцію творів, друкування чи про новий журнал, що, нарешті, наші видаватимуть. Летять записки. Бідний Каменецький з ніг зіб'ється, прийдеш до нього — боже мій милий! Людина, така геніальна людина, сам пан Куліш, гине, що його не розуміє отака маленька особа, як оця Марковичка, якій він шлях у літературу відкрив. І зараз стільки листів, телеграм і мені, і Каменецькому — неодмінно побачитися в Берліні. Я ж через Берлін їду. Ну, що мені робити? — закінчила вона тим же, що почала.

— А не треба бачитись, — мовив Тургенев. — З Берліна поїдете на Дрезден і все.

Марії раптом стало спокійно.

А справді. Хіба небо завалиться і вона перестане писати, коли не побачиться у Берліні з Кулішем? Поїде просто у Дрезден — і край.

— Поїду у Дрезден — і край! — засміялась вона. І всі ці прикрі непорозуміння і, здавалось, складні взаємини раптом зникли також за поворотом каретки.

— Шкода тільки, що ми з вами розстанемось. Шкода, що ви поспішаєте до Парижа, — призналась Марія.

— І мені шкода. У Дрездені я вас познайомлю і доручу Рейхелям, друзям Герцена. А мені треба швидше до Парижа — побачити дочку... Потім я поїду до моїх друзів Віардо на їхню віллу у Куртавнелі. Та ми зустрінемось з вами незабаром. Ви ж будете в Парижі? Я познайомлю вас з дочкою, вона подобається мені, правда, трохи лінувата, але дуже добра і мила.

— Вона схожа на вас? — спитала Марія, їй дивно було, що він каже «подобається». Хіба вона могла б сказати так про Богдася? Це був шматок її самої.

— Схожа. Висока така ж, тільки очі майже чорні. Російську мову зовсім забула, говорить з таким паризьким акцентом, а зовні звичайна російська дівчина... Я познайомлю вас обов'язково з моїми друзями Віардо...

Скільки розмов і пліток начулася вона про це в Петербурзі, про це багаторічне дивовижне кохання. Вона б ніколи не згадала б про це і не натякнула б, але Іван Сергійович так спокійно каже: «Мій друг мадам Віардо наполягала, щоб я привіз дочку у Францію, щоб вона виховувалась у неї, разом з її дітьми». Значить, нічого таємного в цьому нема, коли він так спокійно говорить. Може, це все простіше, ніж плетуть доброзичливі язики?

Ні, насправді це було далеко складніше, заплутаніше, і