Читати книгу - "Золотий лев"

— Не кажи того! Швидше отся рука розчерепить голову боярина, ніж ти підеш рабинею на чужі руки. Радше зі мною йди в північні литовські пущі чи у гори Карпати. Не на те леліяв я тебе у моїх самітних снах-мріях, не на те поклав на Високому серед лану материнки зруб нової дубової хати, не на те вивів я його вже під стріху, щоби на ньому спиналися прочитан, повійки та колючий хміль. Але хай і так. Хай заростає бур’яном майбутнє посілля, хай між підвалинами засіються крилатки[20] сосон чи смерек. Я все покину і доки рук, доки надій на гаразд, на щастя, на спокій. Ти, Оленочко, підеш зі мною так далеко, що до нашого гніздечка не загляне лютий звір, ні лиха хуртовина. Чого ж нам ще ждати?

У мене є дещо напрятаного добра, візьму його, і завтра під ніч підемо. Добре? Чого ти плачеш, дитино? Невлад тобі замисли, не по серцю моя любов?

— Ні, Славо, твої міркування гарні, чудові, і я радо, ой як радо пішла би з тобою чи на Високе, чи де в безвість, все одно! Та бачиш, вони гарні і добрі тільки для нас. Що ж станеться з твоєю бабкою, що з моєю ріднею, якщо ми відійдемо? Боярин побоїться, може, твого ратища, та не завагається прогнати на шлях немічну жінку. Так само і нас боярин не займає, доки платимо відсотки від позики, та як я втечу, то він сейчас заправить від нас гроша, і мої обидва брати пропадуть. Бач, сьогодні не стало мене, завтра могло би те саме бути з Давидом чи з Ігорем, а то й з обома. Ні, боярин не подарує утечі моїм старим. А дитині невільно покидати батьків безпомічними у старості на поталу ворогові! Невільно сього тобі, невільно й мені!

— Так, се правда! — глухо проказав молодець. — А що так є, то остається тільки одно!

Але Ярослав не відповідав, тільки стягнувши брови, сидів, дивлячись у попеліюче багаття. Аж ось почувся від дверей голос матері:

— Гей, дітоньки! То ви замість гуторити чи женихатися, понадувалися, як сичі у днину? Вже ви собі надоїли? Ото молоді! Стид вам обом, а для парубка се просто злочин.

— Не жартуйте, мамо, — відповів парубок, — не до жартів нам, коли у нашому садочку замість голубів ворон літає та кряче про нужду та неволю. Ми і продумуємо, як би то його прогнати, тим-то й посумніли.

Тут Олена розказала матері про замисли Ярослава. Під час оповідання увійшов старий Глухар і слухав теж. Вкінці зітхнув важко.

— Не твоя правда, доню, — сказав. — Молоді повинні тямити, що перед ними життя, коли воно вже за нами, старими, тягнеться тільки спомином. Наше щастя у спомині, ваше у надії, тим-то я був би за те, щоби ви покинули наше посілля, тільки, — тут голос його задрижав, — тільки візьміть із собою ще й обох хлопців, для вашої та їхньої забезпеки. Нам, старим, не зроблять уже нічого, а для них весь світ отвором. От король Данило веде рать на Куремсу і, певно, потребує ратників, особливо таких, що знають тутешні землі. У нього найдете плату і прибіжище, а опісля і надання у землі. Якщо ні, то землі скрізь багато, а за заслужені гроші побудуєте собі цілу Глухарівку. Тоді і ми, старі, стягнемося, може, колись, якщо доживемо. Се одинока наша надія, як на тепер.

Але мати не погоджувалася на сьому.

— Ні, дорогі мої! — сказала. — Не нам, старим, міняти землю і посілля. Наче гриби, виросли ми з сієї землі, й тут нам і гинути прийдеться. Не звикне старий до нового окруження, а якщо його перенесуть, то весь вік собакою витиме за рідним посілдям, а то й вернеться туди і подохне на руїнах давньої хати. Ні, не мені йти вже відсіля, хіба на цвинтар.

Батько, більш самолюбний, чоловічої вдачі, заспорив, дочка потягла за мамою, тільки Ярослав мовчав уперто.

— Що ж ти на те все, Славо? — спитав його вкінці Глухар. — Про тебе тут іде річ не менше, як і про нас. Раз ти зговорився з Оленою, так і на тобі тяжить вага нашого горя…

— Звісно! Хай мене бог поб’є, якщо я відчахнуся від вас та виречуся своєї любові. Що ж? І з усього вашого балакання виходить одно. Я сам мушу вирвати з нігтів нелюда себе, вас, Олену, все селище. І клянуся богом та пречистою, що довершу сього або накладу головою!

Зірвався, пригорнув дівчину до грудей, поклонився в пояс родичам і вибіг. Глухарі осталися самі і ждали на синів. Але не діждалися їх сьогодні. Бачили тільки кільканадцять гуртків кінних парубків зі списами, топорами, луками, а навіть із арканами, вживати яких навчилися дуліби від татар. Всі вони їхали у напрямі боярського дворища.

— Щось ладиться! — сказав Глухар. — І дивно мені, що моїх хлопців ще нема. Треба хіба буде поспитати самому.

Старий узяв спис та топір і пошкандибав і собі під дворище. Та тут не знайшов нікого, а Аавор сказав йому, що боярин поїхав над Вовчий Вивіз, а коли вернеться, не знати. Занепокоєний вертався Глухар у хату розмоклим від ранішнього дощу шляхом. І ось на порозі хати стрів Василька, сусідського сина, який двигав на собі два ратища та два щити, меч і топір, а з ним був ще другий хлопець, який ніс два шкіряні каптани і два сагайдаки з луками і стрілами. На головах мали обидва великі шкіряні шапки, підбиті поветею. Вся зброя належала Давидові й Ігореві, і Глухар здержав обох у виході.

— Ви куди?

— Сотник казав.

— Який сотник? Може, соцький Лавор?

— Ні, сотник Ярослав.

— Ах!

Старий пропустив хлопців без перепони, але довго кивав головою та чухрався у потилицю. Та не сумували в хаті ні жінка,