Читати книгу - "Стотридцятитрьоххвилинний бог, Юрко Коретнюк"

клятої площі, дістати подушку із моєї сумки та просто заснути непробудним сном хоча б на сто тридцять три хвилини. Потім можна було б підвестися та почати просуватися далі, але нажаль нічого не вийшло…

Сонце…

Я намагаюся дивитися на нього та вбирати в себе. Останнім часом я тільки й роблю те, що спостерігаю за всіма, а відтак здається, що інстинктивне відображення дійсності, що має жити десь усередині мене, згасає.

Відтепер буду егоїстичним стервом, хоча ця риса й так вже присутня усередині мене.

Сповзаю униз — по дорозі, по сходах, по ескалаторах… Передчасна зміна позицій, так казала мені Мариська, змішується з багном.

Останній три хвилин намагаюся уявити собі сходинки до твоєї голови, щоб залізати туди знов і знов. Останнім часом, вже нічого не потрібно для того, щоб вдавати з себе збоченця. Просто всі навколо до такої міри збочені, що всі мої перверзії стають схожими на дитячу гру.

Я є постійним головкомандуючим генералом-маршалом Державної Служби України в комітеті по питанням уникання конфліктів в голові самого себе міжнародного характеру.”

Санта Марії байдуже, вона сидить на підвіконні та палить. Періодично дивиться на Будду.

Track 9 — крик 2:47

Машина їхала вже по звичному для Києва вранішньому тумані. За водія в нас була Коді, яка водила цю орендовану машину із страшенним відчаєм. Радував лише сам факт поїздки.

Повільні пробки Подолу вже були не такими нудними і вже думки сум-відчай-надія-о,боже,щоробити? Не з‘являлися на вулиці Гоголівській. Ми не їхали на лівий берег, бо майже ніколи там не бували та боялися заблукати. Ми пили каву з термосів, знущалися з усіх мов світу та, мабуть, захворіємо від навстіж відкритих вікон — але це вже буде опісля Повітря зранку було вже холодним та обпалювало легені та горло. Ми ще довго виділи на лавах посеред невідомого парку та повільно хекали на долоні один одного. Гралися в слоників та розповідали короткі та хтиві анекдоти. Закривали обличчя руками, щоб не випустити щастя назовні.

Курили занадто багато, як на нас, кидали недопалки у смітник, який стояв навпроти…

Вія сказала:

— У мене з‘явилася геніальна ідея!

Ми всі почали сміятися, бо, здавалося, що всі ідеї Вії були геніальними у той чи іншій мірі.

— Я хочу провести перформанс! Значить так, являйте! На сцені у півколі сидить десять осіб. Перша та остання людина мають бути дівчатами. Так от, значить, дістає одна яблуко та відкушує. А потім передає його по колу. Остання людина, якій дістався огризок, кидає його в залу. Те саме відбувається й з другим яблуком. Потім на сцену виносять старий шиплячий радянський телевізор, вентилятор та два мікрофони на стійках. Одна дівчина підходить до вентилятора, а друга до мікрофона, і починають, відповідно, кидати пелюстки на вітер та волати без зупинки blah-blah-blah в мікрофон. Тут, значить, на сцену виходжу я та заладжу на телевізор. Стою спиною до зала. Читаю вірш. Перший раз дуже швидко та нерозбірливо, майже істерично, перекрикуючи blah-blah-blah. Другий раз повільніше, але не менш емоційно. І втретє, повільно голосно та виразно. Коли я закінчу, то хтось має витягти шнур з розгалуджувача. Функція інших восьми осіб дуже важлива, але невизначена.

Ми всі сміємося та починаємо розповідати безліч безглуздих історій та співати.Ми співали зажди одне й те саме — чи то Фактично Самих, чи то Крихітку Цахес, рідше — Рlacebo та Radiohead. Нам було весело разом і, здавалося, світ обертається навколо нас.

Посмішка залишає місце у грудях.

Вія стоїть та плаче. Просто вона сьогодні випустила на свободу одного свого гарного друга. Вітька.

Вона всім про нього довго та протяжно розповідала та показувала баночку із павутиною та маленьким павуком. Вона ловила мушок та комарів, а потім клала їх до банки. Але з часом стала помічати, що Вітьок не подає жодних при знаків активності й вирішила відправити його до природи, аби вилікувати його від депресії.

Вія стоїть плаче із вже пустою півлітровою банкою. Ми всі граємося у хвилину мовчання.

— Біжи! Біжи мій вільний Вітьок! Я тебе відпускаю! Повертайся у піхву природи!

Звичайно, можна було б пустити скупу чоловічу сльозу, щоб підтримати Вію та розвіяти істеричний сміх Коді, але того робити не хотілося.

Вже хвилин через п‘ять про Вітька ніхто не пам‘ятає, а ми їмо гот-доги у шаурмі.

Для підсилення настрою хтось намагається співати Біллі Голідей. Я перекрикую її Жільберто.

Джаз у наших серцях…

Мене все інтригувало тоді. Я просто сидів десь та міг втикати в одну точку, але продовжував радіти життю. Воно надавало енергію не гірше (а найчастіше й краще) за алкоголь чи наркотики. Ніщо не зрівняється з життям.

Я цілуюся із повітрям, яке ковзає поруч та намагаюся розчинятися у ньому частіше. Повітря — це те саме море, яке оповиває наше тіло живильною (вологою?).

Ми можемо радіти життя завжди. Бо ми маємо радіти життю завжди. Ми радіємо життю завжди?

Один знайомий загубив свою ліпшу подругу — хвилина і вона летить у невідоме. Зі стріхи… Вона дарує себе повітрю…

Ми ніколи не помремо. Ми не вміємо цього робити.

***

Анімалістичні картини на стінах здавалися облупленими копіями анімалістичних картин в будинку для старих. Ми допомагали там колись, пам‘ятаєш? Варили каша та розносили ліки, ввечері розповідали бабусям та дідусям короткі новелки з нашого життя та сміялися, коли нам відповідь простягали цукерки із майбутнього.

Так от, ці анімалістичні картинки, які висіли на стінах в твоєму будинку нагадували мені дуже багато. Часом навіть здавалося, що я переношуся кудись на машині часу, яка повільно тягне мене за руки, ноги, очі та шиї на потойбічний світ на пару хвилин, щоб оновити свої спогади, свої думки.

Коли дивитися на тебе, сидячи у кріслі, то можна побачити великі бліки від великої настільної лампи. Світло відбивалося від твоїх очей та вуст.

У колонках музичного центру повільно співали різні музиканти. Ми навіть не могли згадати їхні імена. Все це знову-таки пробуджувало спогади. Я згадував клуб „Майдан”, де ми сиділи та слухали музику, потягуючи смачні думки з оточуючих людей, гралися у енергетичних вампірів. Ти ще посміхалася хлопцю навпроти… Зараз ти не посміхаєшся, а здається просто замислилися над чимось своїм.

Я дивлюся тобі просто у вічі та також продовжую мовчати, тримаючи у руках паленого Джима Біма з місцевого міні-маркету. Десь на вулиці, здавалося, вже почалася північ. Повний місяць грався із нами у хованки, а ми складали з нього мозаїки на власних же очах і