Читати книгу - "Острів злочинців, Збігнєв Ненацький"

через деякий час я переконався, що вони справді відрізнялися один від одного.

— Е-е, пане, — обізвався до мене той, що вийшов з кабіни. — Чи то ваш курінь стоїть там на березі?

— Мій.

Молодик сплюнув і, дивлячись поверх моєї голови на протилежний берег річки, сказав:

— То заберіть його звідти.

— Що? Забрати намет? — здивувався я.

— Не намет, а курінь, — пробурмотів він, так само не дивлячись на мене.

Якусь мить мені здалося, що я сплю. «Що це за люди, звідки вони тут узялися, чого хочуть од мене?» — спитав я себе і не знаходив відповіді.

Раптом наче з-під землі виросли п'ятеро гарцерів[1] у зелених костюмах й червоних краватках. Вони вийшли з-за вантажної машини, я й не бачив, як вони підходили. Гар-цери або приїхали цією машиною, або прийшли пішки, що, проте, здалося мені неймовірним.

— Добридень! — привітався гарцер, який ішов попереду.

— Привіт, — недбало відповів хлопець, що назвав мій намет куренем.

— Ні, прошу пана, то все ж таки намет, — зауважив я. Молодик знизав плечима.

— Це намет? — спитав він, показуючи пальцем на косу. — Придивіться краще, що там стоїть. Незграбне, кособоке, ні лев, ні собака. Наче теля його пожувало. Ось побачите справжні намети, як ми їх познімаємо з машини й поставимо на березі. А ви забирайтеся звідси.

Справді, мій намет був непоказний — вчора ввечері я надто втомився, щоб напнути його як слід. Стояки похилилися, троси були не натягнені.

— Я не хочу сваритися з вами за місце над річкою, — відповів я. — Але я перший зайняв його, то воно й належить мені. Маю таке ж саме право на нього, як і ви.

Молодик знизав плечима.

— Ми були тут раніше, задовго до вас. Минулого тижня оглянули докладно всю місцевість і вирішили, що саме тут нам найкраще стати табором. Тепер приїхали, аж ось — непроханий гість.

— Звідки я міг знати… — почав я. Та він не дав мені закінчити:

— А тепер ви вже знаєте. Тож прошу забрати свій мотлох. Гарцери, — показав він на хлопців, що прислухалися до нашої розмови, — можуть засвідчити, що минулого тижня ми вибрали для табору саме це місце.

— Еге ж, — підтакнув хлопець, що очолював гарцерську групу.

Напевно, то був вожатий. Через плече в нього висів лук.

«Що це за дивне товариство?» — зацікавлено подумав я. І сказав:

— Ми всі можемо тут розміститися. Я людина спокійна, нікому не заважатиму.

— Е ні! Що ні, то ні, — заперечливо похитав головою молодик. — Тут буде справжній табір антропологічної експедиції. З трьох боків півострів омиває вода, четвертий бік ми загородимо. Тож житимемо спокійно й безпечно. Нікого чужого ми до табору не пустимо. Мені прикро, але ви мусите звідси піти. Це буде зразковий табір. Ми покажемо вам, друзі, — звернувся він до гарцерів, — як будувати справжній табір. Бо ваш гарцерський табір у лісі ні на що не схожий. Халтурники ви, а не гарцери.

Ті скромно всміхнулися, втупившись у землю, але не перечили.

Молодик у джинсах знову звернувся до мене:

— Тож немає іншої ради — беріться одразу до роботи і складайте свої бебехи. За дві години приїде пароплавом наша експедиція. До того часу ми хотіли б уже стати господарями півострова.

— А куди ж мені подітися? — посмутнів я.

Молодик теж зажурився. Мабуть, він був усе-таки непоганий хлопець і не зичив мені лиха. І на біса принесло мене на той півострів!

— А хоч би й туди, на горбок під лісом, — показав він рукою на місце за кільканадцять кроків від того, де ми стояли. — Звідти гарний вид на річку.

Я тяжко зітхнув.

— Нічого не поробиш. Складу свої речі. Ага, — згадав я, — там в очереті біля півострова стоїть мій човен. Чи він не заважатиме вам?

Молодик махнув рукою і лагідно мовив:

— Хай собі стоїть там спокійно.

Я подався вниз на піщаний півострів. За мною пішло п'ятеро гарцерів.

— Прошу пана, — обізвався до мене хлопець з луком, — чи дозволите нам перенести ваші речі?

— Хочете мені допомогти? — зрадів я.

— Це для нас чудова нагода зробити добре діло. Всі загони з нашого табору вийшли в похід із завданням виконати якусь корисну роботу. От нам і трапилася нагода.

Я подякував їм і, звичайно, погодився прийняти допомогу. Ми познайомилися. Хлопець із луком на плечі був вожатий загону лучників; він просив називати його «Вільгельм Телль».

— Так мене прозвали, — пояснив він, — бо на змаганнях лучників у нашій школі я взяв перший приз за стріляння по цілі з лука й арбалета.

Він познайомив мене з іншими хлопцями свого загону. Кожен з них мав якесь прізвисько. Був тут Чорниця, що зібрав у лісі найбільше чорниць, Соколине Око — син лісничого, який найкраще розпізнавав сліди в лісі, Вивірка, що спритно лазив по деревах, був і Сорока, який умів наслідувати сорочий скрекіт.

— А я Томаш Бродяга, — вигадав я й собі прізвисько. — Можете так до мене звертатись.

І ми заходилися переносити мої речі з півострова на пагорб під лісом. У протилежному напрямку, від вантажної машини, переносили свої намети молодики з антропологічної експедиції. В моєму портфелі лежав лист, адресований начальниці експедиції, вона напевно дозволила б мені жити в таборі на півострові, та я надумав не приєднуватися до науковців.

— Такого намету ми ніколи не бачили, — мовив Вільгельм Телль, коли роздивився мій намет