Читати книгу - "Та ви жартуєте, містере Фейнман! Пригоди допитливого дивака, Річард Фейнман"

лекало (пластмасова штуковина із завитушками для малювання плавних кривих) і сказав: «Цікаво, чи описує ці криві яка-небудь формула?».

Я на мить задумався і сказав: «Звичайно. Це такі спеціальні криві, давай я покажу». Беру своє лекало і починаю його повільно повертати: «Лекало зроблено так, що в найнижчій точці будь-якої кривої, незалежно від того, як його повертаєш, дотична лінія виходить горизонтальною».

Усі хлопці в аудиторії почали крутити свої лекала під різними кутами, прикладали олівець у найнижчій точці, і виходило, аякже, що дотична — горизонтальна. Це «відкриття» всіх аж збудило — хоча всі давним-давно вчили з алгебри, що похідна (дотична) в мінімумі (найнижча точка) для будь-якої кривої дорівнює нулю (горизонтальна). Вони просто не співвідносили одне з одним і не розуміли того, що вже «знають».

Я не розумію, що відбувається з людьми: вони вчаться не шляхом розуміння, а якось по-іншому — шляхом запам’ятовування чи що. Їхні знання такі ненадійні!

Схожий фокус я провернув через чотири роки у Принстоні, коли говорив з досвідченим хлопцем, який весь час займався гравітацією і був асистентом самого Ейнштейна. Я задав йому таку задачку: ви злітаєте в ракеті з годинником, другий годинник лишається на Землі. Ви маєте повернутися, коли на земному годиннику мине рівно одна година. Але ви хочете, щоб за час польоту ваш бортовий годинник пішов максимально вперед. Згідно з Ейнштейном, що вище злітаєш, то швидше йтиме годинник, бо що далі від джерела гравітаційного поля, то годинник більше прискорюватиметься. Але, щоб піднятися високо (а в запасі тільки година), треба летіти швидко, а при швидкому русі годинник уповільнюється. Тому надто високо злітати не можна. Питається: як мають змінюватися швидкість і висота, щоб бортовий годинник пішов максимально вперед?

Асистент Ейнштейна досить довго бився над цією задачкою, поки зрозумів, що відповідь — це просто вільний рух матерії. Якщо просто вистрілити вгору і на зліт та падіння піде одна година, то це й буде правильна відповідь. Це фундаментальний принцип ейнштейнівської гравітації — для вільного руху «власний час» максимальний. Та коли я сформулював те саме у вигляді задачки з ракетою і годинником, він не впізнав цього принципу. Усе те саме, що в розіграші з лекалом, — тільки цього разу це був не зелений першокурсник. Знання навіть найосвіченіших людей, виявляється, ненадійні.

Студентом я частенько обідав в одному бостонському ресторанчику. Ходив туди сам, іноді кілька вечорів підряд. До мене звикли, обслуговувала завжди та сама офіціантка.

Я помітив, що офіціантки весь час поспішають і бігають, тож якось, розваги заради, лишив чайові — звичні для тих часів десять центів — двома монетами по п’ять під двома склянками: налив води, кинув монету і перевернув, накривши картонкою. Потім акуратно витягнув картонку (вода не виливалася, бо обідок склянки щільно прилягав до столу і повітря всередину не заходило).

Я розклав чайові у дві склянки, бо знав, що офіціантки завжди поспішають. Якби десять центів однією монетою лежали в одній склянці, то офіціантка, прибираючи стіл для наступного клієнта, просто підняла би склянку — вода розіллється і на цьому все скінчиться. А от розбереться вона з першою склянкою, що робитиме з другою? Напевно, не ризикне її підняти!

Виходячи, я сказав своїй офіціантці:

— Обережно, Сью. Сьогодні у вас якісь дивні склянки — дном угору!

Приходжу наступного дня, а мене обслуговує інша офіціантка. Дівчина, яка подавала їжу раніше, і дивитися не хоче в мій бік. «Сью дуже гнівається на вас, — сказала нова дівчина. — Після того як вона підняла першу склянку, вода розлилася, і вона покликала боса. Вони постояли, подумали, але ж не будеш стояти над столом цілий день — підняли другу склянку, і вода знову розлилася на підлогу. Сью послизнулася, коли витирала. Вони всі дуже на вас гніваються».

Я засміявся.

— Нічого смішного, — відповіла дівчина. — А якби з вами так вчинили?! Що ви робили б?

— Узяв би супову тарілку, обережно посунув би склянку на край столу, і вода вилилася б у тарілку, а не на підлогу. А потім забрав би монету.

— Хороша ідея, — сказала дівчина.

Того разу я лишив чайові під перевернутою чашкою з-під кави.

Наступного вечора приходжу — а мене обслуговує та сама нова офіціантка.

— Навіщо ви вчора перевернули чашку з-під кави?

— Ну, я подумав, що хоч ви й поспішаєте, але сходите на кухню і візьмете тарілку, потім акуратно посунете чашку на край столу…

— Я так і зробила, але ж води в ній не було.

Свій шедевральний розіграш я влаштував у гуртожитку братства. Якось прокинувся дуже рано, годині о п’ятій, і не міг заснути. Спускаюся зі спальні вниз і бачу, на нитці висить записка: «Двері! Двері! Хто поцупив двері?». Хтось зняв двері з петель і лишив натомість табличку, яка висіла раніше на самих дверях: «Будь ласка, зачиняйте двері».

Я одразу зрозумів, що до чого. У цій кімнаті жив хлопець на ім’я Піт Бернейс і ще двоє студентів. Вони старанно вчилися і вимагали тиші. Коли до них хтось заходив — спитати, як вони розв’язали таку-то задачку абощо, — вони постійно заводили: «Будь ласка, зачини двері!».

Комусь це, очевидно, набридло, і він вирішив їх розіграти, знявши двері з петель. У цій кімнаті — так вона була влаштована — стояло двоє дверей, тож я придумав зняти з петель і другі двері. Відніс їх у підвал і сховав за цистерною з мазутом для опалення. Потім тихенько піднявся і ліг у ліжко.

Уранці я вдав, що заспав, і спустився вниз трохи пізніше, ніж звичайно. Інші студенти теж там крутилися, а Піт із сусідами по кімнаті був дуже сердитий — їм треба було вчитися і т. д. і т. п. Спускаюся вниз, а вони кажуть:

— Фейнман, ти поцупив двері?

— Ну, а хто ж, — кажу. — Бачите на руках подряпини? Обдерся об стіну, коли спускав двері в підвал.

Мені, ясна річ, ніхто не повірив. Хлопці, які взяли перші двері, лишили багато слідів — почерк на записці, наприклад, — і їх швидко вичислили. Я розраховував на те, що коли знайдуть викрадачів перших дверей, то на них звернуть і другі. Усе спрацювало: цим хлопцям видали порцію стусанів і вони невдовзі зізналися, що поцупили перші двері, але про другі, мовляв, і гадки не мають — хочте