Читати книгу - "Та ви жартуєте, містере Фейнман! Пригоди допитливого дивака, Річард Фейнман"

вірте, хочте ні.

Я спостерігав за цим усім і в душі дуже веселився.

Інші двері були в розшуку цілий тиждень — хлопці наполегливо їх шукали, бо ж треба було вчитися.

Врешті-решт, голова братства за обіднім столом оголосив:

— У нас проблема із цими дверима. Самотужки я їх не знайду, тож слухаю, що ви пропонуєте, бо Піту з хлопцями треба займатися.

Один пропонував одне, інший — інше. Трошки почекавши, я піднявся і сказав саркастично:

— Гаразд. Хай би хто це був, класно придумано. Ви дуже розумні. Ніхто вас так і не вичислив, тож ви справжні генії. Ми хочемо знати не хто це зробив, а де двері. Якщо ви залишите записку і скажете, де двері, ми знімемо капелюха і віддамо вам шану як людям суперрозумним. У вас талант ховати двері. Але, заради бога, лишіть записку — і вдячність назавжди оселиться в наших серцях.

І тут наступний хлопець каже:

— У мене інша ідея. Я пропоную, щоб голова братства привселюдно взяв з кожного слово, що це не його витівка.

Президент каже:

— Дуже хороша ідея — слово братства!

Підводиться і обходить весь стіл:

— Джек, ти взяв двері?

— Ні, сер, я не брав.

— Тім, ти взяв двері?

— Ні, сер, не я.

— Моріс, ти взяв двері?

— Ні, я не брав, сер.

— Фейнман, ти взяв двері?

— Так, я.

— Фейнман, я серйозно! Семе, ти взяв двері?..

І так далі. Усі були в шоці. Схоже, що в наше товариство затесався кріт, який не поважає слова братства!

Тієї ночі я підкинув записку з малюнком — намалював цистерну і поруч двері. Наступного дня їх знайшли і повернули на місце.

Згодом я зізнався, що взяв другі двері, але ніхто мені так і не повірив. Ніхто не міг згадати, що я сказав на «допиті», — усе, що запам’яталося: голова братства обходив стіл, усіх питав, але ніхто не зізнався, що взяв двері. Запам’яталася загальна картина, а не конкретні слова.

Людям часто здається, що я їх розігрую, а я зазвичай кажу правду, тільки по-своєму — так, що мені ніхто не вірить.

Латина чи італійська?

У Брукліні працювала італійська радіостанція, і в дитинстві я постійно її слухав. Мені подобалася ця милозвучна мова — ніби лежиш на пляжі, а тебе лоскочуть лагідні хвилі. Я сидів і насолоджувався музикою цих звуків. В італійських програмах розігрували якісь сімейні сценки, чоловік з дружиною про щось сперечалися:

ВИСОКИЙ ГОЛОС. Ніо теко тьєто капето тутті.

НИЗЬКИЙ ГОЛОС. Дро тоне пала тутто! (Сплеск руками.)

Це було класно! Я навчився імітувати всі ці емоції: міг плакати, сміятися — всяке таке. Італійська — прикольна мова.

Поблизу нас у Нью-Йорку жило багато італійців. Якось я катався на велосипеді, а водій-італієць, розсердившись, визирнув у вікно і, активно жестикулюючи, закричав на мене:

— Ме аррука лампе етта тіче!

Я почувався бовдуром. Що він сказав? Що крикнути у відповідь?

Спитав приятеля-італійця у школі, і він порадив: «Просто відповідай “А те! А те!”. Це означає “І тобі всього того самого!”».

Класна ідея. Відтоді я відповідав: «А те! А те!» — ясна річ, жестикулюючи. Потім, набравшись упевненості, я розвинув навички. Коли їхав на велосипеді, а по дорозі траплялася яка-небудь жіночка на машині, я кричав: «Пуцціа а ля малоче!» — і вона аж вся втискалася в сидіння! Якийсь італійський розбишакко брудно лається на неї!

Так з ходу і не скажеш, що моя італійська вдавана. Якось у Принстоні я заїхав на велосипеді на парковку Палмерівської лабораторії, і хтось перегородив дорогу машиною. Я за старою звичкою закричав: «Ррецце кабонка міче!» — ляскаючи однією долонею по тильній стороні другої.

А по той бік довгого газону садівник-італієць щось садить. Він підняв голову і радісно закричав: «Рецца ма лія!».

Я відгукнувся: «Ронте бальта!». Він не знав, що я не знав (а я не знав), що він сказав, а він не знав, що сказав я. Але все було класно! Усе в порядку! Це працює! Зрештою, він почув інтонацію і впізнав у ній італійську мову — може, міланський діалект замість римського або щось таке. Але він був італійцем! Так що було класно.

Головне — абсолютна впевненість. Їдьте собі далі й не переживайте. Якось я приїхав додому на канікули, а сестра не в гуморі, мало не плаче: дівчата-скаути влаштовують вечірку «батьки-і-доньки», а наш батько десь у роз’їздах, продає уніформи. Я сказав, що піду з нею в ролі брата (я на дев’ять років старший, так що ідея цілком годилася).

Приїжджаємо ми на місце, я трохи посидів з батьками, але скоро мені з ними набридло. Батьки, які привезли дочок на цю милу вечірку, говорили тільки між собою і про матерії типу фондової біржі — вони не вміли говорити з власними дітьми, що вже казати про друзів своїх дітей.

Дівчата розважали нас комедійними сценками, читали вірші, всяке таке. Потім вони принесли якусь кумедну, схожу на фартух, штуковину з діркою для голови і оголосили, що тепер батьки будуть розважати їх.

Кожен батько просовував в отвір голову і щось казав — хтось заспівав «Жили у бабусі», але загалом ніхто не знав, що робити. Я теж не знав, але коли дійшла моя черга, сказав, що прочитаю маленького віршика, вибачте, він не англійською, але, сподіваюся, вам сподобається:

А туццо лянто
Пойчі ді Паре
Танто сака тульна ті, на пута тучі путі ті ля
Рунта ката канто канта манто чі ля тіда
Ялта кара сульда мі ля ката піча піно тіто бральда
Пе те чіна нана чунда ляля чінда ляля чунда
Ронто піті ка лє, а танто чінто квінта ляльда
О ля тінта далла ляльта, єрна пука лялля тальта!

І так розповів три-чотири куплети, вкладаючи в них усі емоції, які чув колись по італійському радіо, — діти були в захваті і надривалися від реготу.

Після вечірки до мене підійшли шкільна вчителька і голова скаутського загону — вони посперечалися про мій вірш. Учительці здалося, що це італійська, а скаутесі — що латина. Вчителька питала, хто правий.

— Спитайте у своїх учениць, — кажу, — вони одразу здогадалися, що це за мова.

Завжди старайся викрутитися

Навчаючись в