Читати книгу - ""Головний полудень", Олександр Ісаакович Мірер"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— У лівій отруєні! — страшним шепотом мовив Валерка. — Точно, дядю Сурене!
— Не треба поспішати. — Сур увімкнув бритву. — Романтика добре в міру, гвардійці. Гадаю, що все з’ясується просто і не надто романтично.
— Шпигуни! — сказав я. — Тут не до романтики.
Сур вимкнув бритву.
— Скажи, а я, часом, не шпигун?
— Ви?!
— Я. Живу в підвалі, додому не ходжу, даю хлопчакам дивні доручення. Підозріло?
— Ви хороший, а вони шпигуни, — відповів Валерка.
— Ніхто не має права, — сердито мовив Сур, — звинуватити людину в злочині, не з’ясувавши суті справи. Зрозуміли?
— Зрозуміли, — сказав я. — Але ж ми не юристи і не слідчі. Ми ж так, припускаємо просто.
— Не юрист? От і не припускай. Якщо я скажу тобі, що, можливо, — розумієш, можливо, — Кисельов затіяв пограбування? Гарячка! Ти вважатимеш його винуватим! А так навіть думати не можна, Лесику.
— Оце так-так! А що ж можна?
— Викласти всі факти Павлові Остаповичу, коли він прийде. Тільки факти. Щось довгенько він…
Валерка сказав:
— Він обіцяв швидко прийти. Каже, звільниться і негайно ж прийде.
Сур поглянув на годинник. Я його зрозумів. Він думав про Стьопку. Але хто ж розшукає Стьопку краще, ніж міліція?
Ми стали чекати. Сурен Давидович звелів мені залишитися в зброярні, а сам пішов у стрілецький зал. Валерка побіг у двір, виглядати капітана Рубченка. Я від хвилювання заходився надраювати пістолет, щойно вичищений Валеркою. Ганяючи шомпол, зазирнув у блокнот Сура.
На аркуші внизу було написано і двічі підкреслено: “Чому всі троє хапалися за серце?”
Він мав рацію. У пеньку зберігається зброя, з цукерками передаються, припустімо, записки, але чому всі хапалися за серце?
Аж тут Валерка примчав у тир із криком:
— Дядю Сурене, дядя Павло прийшов!
Капітан РубченкоПавло Остапович Рубченко — друг і однополчанин Сура. Раніше вони дружили втрьох, але третій — Валерчин батько, вмер позаминулої осені. Для нас Павло Остапович був неначе часткою Сура, і я ледве на шию йому не кинувся, коли він увійшов. Великий, охайний, у білосніжній сорочці під синім піджаком. Він рідко вдягав форму.
— Доброго здоров’я, хлопці! Я сказав весело:
— Доброго здоров’я, товаришу капітан!
— Що у вас діється? Поки що бачу — чистите зброю. Знову школою нехтуєте?
— Ой, тут таке діється… Ви Стьопки не бачили?
Він Стьопки не бачив. Тут зазирнув Сур і попрохав хвилину зачекати, поки він прийме гвинтівки. Рубченко кивнув на тир і похитав пальцем. Сур сказав: “Вас зрозумів” — і покликав мене віднести гвинтівки. Ого! Рубченко не хотів, щоб його тут бачили, виходить, уже відомо дещо… Я вискочив, бігом потяг гвинтівки. Сур навіть чистку відмінив, щоб скоріше спровадити студентів із тиру, і сам замкнув вхідні двері. Тепер нам ніхто не заважав, а Стьопка, коли що, відімкне тир своїм ключем або подзвонить. Я всівся так, щоб бачити двір крізь вікно. Сурен Давидович причинив двері в зброярню, закурив свій астматол і показав на мене:
— Ось наш доповідач.
Рубченко підняв брови і поглянув досить непривітно. Мабуть, кожен міліцейський начальник здивується, якщо його притягнуть у спеку слухати якогось хлопчиська.
Сур почервонів і сказав:
— Альоша — хлопець серйозний. Розповідай з подробицями, будь ласка, — і розгорнув свій блокнот.
Я почав розповідати і хвилювався що далі, то дужче. “Де ж Стьопа?” — пульсувала в голові думка. Я раптом забув, як Федя познайомився з таксистом, які слова вони говорили біля пенька. Сур підказав мені по блокноту. Рубченко тепер слухав уважно, кивав, піднімав брови. Коли я дійшов до розмови про цукерки — першої, ще на путівці, — грюкнули вхідні двері, і в комору влетів Стьопка.
Ми закричали: “У-рур-ру!” Сурен Давидович сплеснув руками. Степан поривався щось сказати і зненацька побілів, як стіна. “Що за халепа, неначе він найнявся бліднути! — подумав я. — Проґавив він гітариста, чи що?”
Стьопка стояв під дверима, втупившись очима в підлогу — як води в рот набрав. Таким білим я його ще не бачив.
Мабуть, Сур щось збагнув. Відчув, точніше. Він швидко підвів Стьопку до віконця, посадив на койку і налив води, як мені щойно. Стьопка ковтав голосно і випив дві склянки підряд.
— Набігався хлопчик, — ласкаво мовив Рубченко. — Вода не холодна в графині? Наковтаєшся холодного — раз-два — і ангіна!
Стьопка і тут промовчав. Навіть Валерці-нетямі стало ніяково — він заусміхався й засяяв своїми очищами: не ображайся, мовляв, дядю Павле, Стьопка хороший, тільки чудний.
Сурен Давидович сказав:
— Стьопа брав участь у цьому ділі. (Рубченко кивнув). Після Альоші він теж дещо розкаже. Добре, Стьопику?
Стьопка пробурмотів:
— Як скажете, Сурене Давидовичу.
Сяк-так я розповідав далі, а сам дивився на Стьопку. Вони з Суром сиділи навпроти світла, тому облич не можна було відрізнити. Я бачив, як Сур подав йому гвинтівку і шомпол, підсунув мастило. Сам також узяв гвинтівку. І вони заходилися чистити. Стьопка відразу витяг затвор, а Сур, притримуючи ствол під пахвою, відчинив тумбочку й дістав пляшечку із пілюлями проти астми. Я в цей час розповів про порожню галявину і про сліди в один бік, а Рубченко кивав і примовляв:
— Так, так… Не було слідів? Так, так… Стривай, Альошо. — Він повернувся до Стьопки. —
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «"Головний полудень", Олександр Ісаакович Мірер», після закриття браузера.