Читати книгу - "Три долi, Марко Вовчок"

за ворота. За ворiтьми я ще довгенько зотривала її, поки аж вона прибiгла весела.

— А що, надивилася? наговорилась?

— Все я йому сказала, все… як же я його кохаю, Химо! Господи великий! Як я його кохаю!

— А вiн же що говорив?

— Питав, чи дуже я його люблю… Вiн прийде завтра… Я його завтра дожидатиму…

З того часу стали вже вони щовечора зiходитись. Прилучилося менi, проводивши Катрю, того Чайченка зустрiчати. У недiлю або в свято яке iдемо удвiйзi з Катрею, немов погуляти ранком тихим, то й вгледжу, було, я Чайченка, — усе вiн наче смутний… та й спитала якось Катрi:

— А ви iз ним нiколи не сваритесь?

А вона менi:

— Що'тсе тобi бог дав, Химо! Отеє б iз ним сваритись!

— Та чого ж вiй наче невеселий ходить? — кажу.

— Такий завсiди, — заговорила, сама тут миттю впечалившись. — "Ти смутний? — питала я його. — Чого ж ти смутний?" А вiн менi: "На свiтi бiльш смутку, нiж радостi!" — "Що говориш, серце, та я як знаю, що ти мене любиш, я забула, який то смуток на свiтi живе!" — "Се, — каже, — се такеньки бог дає тiльки дiвчатам та пташкам спiвочим…" Такий вiн, такий, Химо! I говорить, i жалує смутно; а потому ще менi любiиiий, ще милiший…

Постерегла мати, що дiється щось, поспитала. Катря призналась матусi. А мати головою журливо похитала:

— Отсе i твоя пора прийшла, доню! Гляди ж, се на весь вiк, Катре! Гляди, кого обираєш, та й нехай тебе мати божа i благословить, i допоможе!

Батько не питав нiчого; чи вiн здогадувавсь, чи нi — того не знали ми. Правда, що двiчi, а може, й бiльш вiн якось пильненько на нас споглядав. Ми, було, собi говоримо, що як се буде — Катрине весiлля, та яке життя їй красне, гадаємо, а батько уступить до хати, — ми й пополошимось усi: одна схопиться, друга шукає чогось за запiчком, третя голку загубить, — батько сяде у стола, дивиться бистрим оком та й каже: "А в якому кутку пожар в нашiй хатi?"

Ми й скаменiємо перед ним… Вiн почне про господарство що говорити матерi, яке дiло загадувати, ми вiзьмемось робити щиро як, боже єдиний!

Чого б то й опасувагься були? Ми думали, що вiн прийме Чайченкове залицяння ласкаво, бо Чайченко i багатий, i молодий, i дочцi любий, i люди Чайченка не цуралися — чого ж опасуватись? А ми все боялися дуже його часом. А мати вже для своєї дочки поклопотатися постарались. Бачу, де вже стрiнуться з Чайчихою, посядуть рядочком i потиху розмовляють собi любенько, а прощаються, то обiймаються щиро. Прийшла до нас Чайчиха у недiлю, а в середу вже мати до Чайчихи йде. Чайчиха знов i собi не забариться нас одвiдати; та й пiшлося так, що аби яке свято, то або Чайчиха в нас, або наша мати у Чайчихи…

Катря нам з Марусею призналася, що буде її сватати Якiв восени. Мати вдалися до Пилипихи за порадою; розказали їй усе, що дочка вподобала парубка, що то хорошi люди — за ними нажиться!

— Дай боже щастя! — говорить Пилипиха.

— Ох, голубко моя! Я ще не знаю, як чоловiк згодиться… Та чого б йому не згодиться? Сей хiба не гарний? Сей хiба не добрий парубок? I заможний…

— А ти мати чи нi своїй дочцi? Як почне вiн примхати, то ти й рученьки попустиш — нехай мойму дитятi доля гине.

Вже як тiльки вчула удова, що батька бояться, вона жваво вхопилась за сватання: "Що з того буде, що ви головами розкивалися? Добре дiло — доводьте ж йому краю!"

Та й одпочити не дає часу; пiдмовляє та пiдговорює: "хутчiй, хутчiй!" Було, моя годинонько, аж за рукава трясе, щоб хутчiй…

Почала мати заходити коло старого та свого слова домовляти; почала усе про Чайчиху провадить та йому нагадувати, та хвалити, а разом вже й сина молодого:

— Що то за парубок хороший, роботящий, удатний, — се матерi втiха вiд бога, а не син!

— Вже того не знаю, який вiн до дiла, — каже батько, — а щодо танцiв, то вдавсь: дiвчатами, як мухами, увиває.

— А що ж, мiй голубе? Як веселого норову, то весело iз ним i жити буде, кому судить господь. Сам не сумуватиме i подружжячку смуткувати не дасть.

— Не жодну й тугу танцюра розтанцює! — на те їй одмовив.

Удруге знов примощується мати Чайченка добрить: "а моторний, а розумний, а славний". Пильно батько їи у вiчi поглянув.

— А що се хвалиш, — змовив, — неначеб зятя?

— Як воля божа та твоя вгода, мiй голубе! — одкаже йому тихо та умовно так уже!..

Ми з Катрею сидимо — не д'хнемо…

Старий подививсь на жiнку, подививсь на дочку.

— Не шукай дочцi пари, стара, — промовив, — вже я їй сам пару знайшов; осенi заждiть.

Стара зирк на дочку, — дочка обмертвiла либонь; сплеснула мати руками та на його:

— Мiй ти голубе милий! За кого ж ти її 'ддати хочеш?

— Се вже менi знати. Та й вийшов з хати.

— Годi, доню! Годi, дитино моя! — вона до Катрi. — Не печаль свого серденька, Катре моя мила, годi! Я для тебе на все зважуся; я поклонюся ще твоєму батьковi; я його буду за тебе прохати…

— Iдiть, мамо, йдiть-бо — просiть зараз! Iдiть, мамо, йдiть!

— Не можна так, доню! Так гiрше буде: зажди трохи…

— Мамо, мамо! Яково менi зажидати!

Ми її вговоряти стали… Та коли ж умовив хто молоду тугу нетерплячу словом розсудливим?

Слухаючи, Катря поливалася слiзьми та все своє, знай, правила: "йдiть, iдiть зараз!"

— Катре, — говорю, — буде гiрш з тим поспiхом: ми кинемось до батька — благати, а як вiн прийме тепереньки?