Читати книгу - "Я 11–17… Небезпечний маршрут, Василь Іванович Ардамацький"

— Пробачте, мені ніколи… — Дементьєв швидко пішов геть.

З протилежного кінця площі він озирнувся.

Офіцери ще лаялись. «Дуже добре, панове офіцери, дуже добре! — промовив сам до себе Дементьєв. — А коли саме настане стадія «брутто-Берлін», мене цікавить не менше за вас».

Дементьєв приступив до розшуків квартири. В тихій вузенькій вуличці недалеко від порту він увійшов у під'їзд першого ж будинку, зійшов на другий поверх і зупинився перед дверима п'ятої квартири. Натиснув кнопку дзвоника. Двері одразу відчинились, ніби людина чекала дзвінка, притаївшись за дверима. Перед Дементьєвим стояв чоловік з випещеним обличчям, одягнутий в дорогий волохатий халат.

— Кого вам треба? — спитав він ламаною німецькою мовою.

— Не кого, а що, — посміхнувся Дементьєв. — Мені потрібна кімната.

— Але…

— Не поспішайте говорити «але», зараз не той час, коли офіцери рейху можуть спокійно це вислухувати. — Відсторонивши чоловіка, Дементьєв зайшов у передпокій і зачинив двері.

— Вислухайте мене, пане оберст… — Чоловік у халаті говорив уже з проханням у голосі.

— Ну, ну… — Дементьєв розглядав розкішно обставлений передпокій.

— Моя квартира не підлягає заселенню. Досить високий чиновник гестапо, пан Мельх, на випадок чого дозволив мені посилатися на нього. Давайте подзвонимо йому.

— З цього і треба було починати! — Дементьєв недбало козирнув хазяїнові квартири і вийшов.

«З кімнатою не вигоріло, зате ми знаємо тепер про існування якогось Мельха, котрий займається квартирами. Може знадобитися…» З цією думкою Дементьєв ішов вулицею, наглядаючи собі будинок.

Тим часом день уже кінчався — лише перший день перебування Дементьєва в цьому місті, а скільки подій він уже пережив, скільки разів наражався на смертельну небезпеку! Про неї, звичайно, пам'ятав увесь час. Але ми знаємо, що не почуття небезпеки обумовлювало його вчинки. Адже він міг і не піти вночі в штаб, а потім у готель. Міг переночувати десь у безпечному місці, знайти яке у великому місті завжди можна. Побачивши на портовій площі офіцерів, він міг би обійти їх, а він не тільки підійшов, але й почав з ними розмову. От і зараз він міг би піти відпочивати в уже знайомий готель. А він туди не поспішав і хоче уже сьогодні мати своє власне житло.

Дементьєв стояв на площадці другого поверху іншого будинку. Перед ним — двері, акуратно оббиті чорною клейонкою, з старанно надраєною табличкою «Песіс А. А.» Хто він цей Песіс, який так любовно доглядає свої двері? Комерсант? Лікар? Чиновник? Дементьєв натиснув кнопку, яка була наче око в мідній голівці лева. Двері відчинила гарненька дівчина, її голубі заплакані очі, побачивши німецького офіцера, злякано розширились, вона мимоволі ступила крок назад і крикнула: «Мамо!»

Дементьєв, не роздумуючи, ввійшов у квартиру і зачинив двері. В передпокій вийшла висока сива жінка. І вона, побачивши німецького офіцера, завмерла на місці з переляканим виразом на обличчі.

— Даруйте, мадам, — звернувся до неї Дементьєв. — Мене привела до вас необхідність. Чи немає у вас для мене вільної кімнати? Тижнів на два… Я, звичайно, заплачу. Готелі переповнені, а жити десь треба… Місту доводиться якось ділити з нами труднощі війни… — Дементьєв промовив це з лагідною, чарівною посмішкою.

— Пройдіть сюди, — розгублено промовила жінка.

Вони ввійшли в просторий, зі смаком обставлений кабінет. На стінах були розвішані картини; їх було багато, і, як устиг помітити Дементьєв, усі вони були хороші. Жінка запросила Дементьєва сісти в крісло, а сама сіла на диван. Вона пильно розглядала Дементьєва і мовчала.

— Це квартира латиського художника Песіса… — заговорила, нарешті, вона, — але його нема… — Жінка піднесла до уст хусточку. — Він недавно помер…

Дементьєв підвівся:

— Я прошу пробачення, мадам. Щиро співчуваю вашому горю. — Він стояв, скорботно схиливши голову, думаючи, що саме в цій квартирі йому й треба поселитись. — Може, як ніхто інший, я розумію ваше горе. У мене в Берліні загинули всі мої близькі. Всі…—Дементьєв зробив рух, наче збирався піти.

— Одну хвилинку, пане офіцер… Сідайте, будь ласка… Я хочу пояснити вам… — Жінка підійшла до стола, відшукала там якийсь папірець і подала його Дементьєву. — Ось. Приблизно півроку тому мій чоловік одержав від ваших властей оцей охоронний документ.

Дементьєв швидко пробіг документ очима. В ньому було сказано, що художник Песіс А. А. — видатний живописець і що колекція картин в його квартирі перебуває під захистом адміністрації. Підпис під документом — Герман Мельх. Дементьєв стримав посмішку: цей Мельх попадається йому на кожному кроці, але зараз Мельх допоміг Дементьєву прийняти правильне рішення. Він почав уважніше придивлятися до картин.

— Яка краса!.. Великий майстер!.. О, як гарно!.. — тихо вигукував він, оглядаючи одну картину за другою. — Так, усе це велика цінність. Я тільки думаю: чи досить надійний — оцей папірець? Знайдеться якийсь хам, — а такі і в нашій армії, на жаль, є, — плюне на нього і вивезе всі ці картини. Адже хами, мадам, іноді теж розбираються в цінностях…

— Боже, що ви говорите! — з жахом прошепотіла жінка.

— Подібний інцидент був у Ризі. Там один професор п'ятдесят років колекціонував фарфор. Він збирав речі, яким немає ціни. І ось одного разу до нього на квартиру зовсім випадково зайшли два солдати — вони робили обхід. Їм сподобались красиві дрібнички, і невідомо, чим би все це закінчилося, коли б у квартирі професора не жив наш офіцер. Він почув шум, вийшов із своєї кімнати і, довідавшись, у чому справа, виставив солдатів. А уявляєте собі, що могло б бути? Італійський фарфор сімнадцятого століття в солдатському мішку… — Розповівши дружині художника цей трагічний сюжет з благополучним кінцем, Дементьєв старанно робив вигляд, що розповідь ніяк не стосується його візиту в цю квартиру і що він зараз попрощається й піде.

Принада зробила своє — дружина художника запропонувала Дементьєву поселитися в її квартирі. Дементьєв не заперечував.

— Інго! — голосно покликала вона.

До кабінету ввійшла дівчина, яка відчинила Дементьєву двері.

— Познайомся…

Дементьєв клацнув каблуками